Читати книгу - "Відьма"

Він примусив себе підвестися на ноги і повільно роззирнувся довкола. Усе було таким, як завжди, але того «завжди» вже не було, і ця різниця його дезорієнтувала. Тиша, що панувала в домі, ніби заповзала у вуха. Ця тиша була настільки гнітючою, що Стів чув, як пульсує кров у нього в скронях. Щось пішло не так. Дуже сильно не так. Різдвяна ялинка без прикрас усе ще стояла в «лімбі» Джоселін. Вони встановили її й хотіли прикрасити по обіді, після повернення з торговельного центру. Але саме тоді вони знайшли Тайлера.

А тепер вона вже почала скидати голки.

Щось під обіднім столом привернуло увагу Стіва. Шматок потертої чорної нитки. Шов із Катаріниного ока.

Але де вона зараз? І де Тайлер?

Стів, похитуючись, вийшов у коридор. По дорозі він поглянув у дзеркало і відразу пошкодував про це. У тому обличчі, що дивилося на нього, — з глибокими борознами та зловісним, червоним жеврінням вирячених очей привида, — в цьому потворному зображенні він не впізнав нічого з того, що колись становило його єство. Ліва щока і нижня губа були схожі на цибулину лілового кольору, що переходив у чорний, а всю нижню половину обличчя закривала темна «борода» із загуслої крові. Щелепу, мабуть, доведеться відновлювати. У нього в аптечці є голка для накладання швів на шкіру, але того буде недостатньо.

Він пошкутильгав до вхідних дверей, великим пальцем відвів убік фіранку на дверній панелі й виглянув у віконце. Газон був мокрим від роси і блищав у холодному світлі. День мав бути чудовим. Але й надворі усе було не так, а в повітрі важко висіла та сама гнітюча тиша. Він подивився на захід, уздовж Діп-Голлоу-роуд, але побачив лише дерев’яні та цегляні будинки, які в ранкових сонячних променях чекали, коли з них вийдуть люди. Але люди з них вже не вийдуть. Навіть стоячи за дверима, Стів знав, що ті будинки тепер безлюдні. Йому стало цікаво, що він побачить, якщо прогуляється містом. Повітря було чистим, без жодних слідів диму. У ньому просто… не було нічого. Лише ця моторошна тиша.

Незабаром, мабуть, прибудуть представники влади. І що тоді? Буде як у лютому 1665 року. Коли вони прибудуть, то знайдуть лише цю тишу. Три тисячі людей безслідно зникли. Місто-привид.

«Так і є, — подумав він. — А я — його мер».

Стів почав сміятися — і незабаром сміх перейшов у нестримний регіт. Химерні, лункі вибухи реготу безкінечно відлунювали в безлюдному будинку, ніби то реготав мертвий. Цей сміх викликав спогади про маятник, потужний середньовічний катувальний засіб, що нависнув над їхніми життями того дня, коли він і Джоселін повернулися додому і знайшли Тайлера мертвим; його лезо було гострим як бритва, він розгойдувався вперед і назад, вперед і назад, виголошуючи свій безжальний вирок. Що ж, суд ухвалив вирок, і його виконано. І тепер він був лише купою смердючих органів людського тіла, що заходилась від сміху в кутку коридору.

Незабаром регіт перетворився на крик.

Стів не міг достеменно згадати, що трапилося протягом кількох наступних хвилин, окрім того, що він промерз до самих кісток, так промерз, що йому стало зрозуміло: він не відігріється більше ніколи в житті.

Коли він опритомнів, побачив себе на підлозі посеред коридору — сидів, обпершись спиною об стіну, з широко розведеними ногами. А на підлозі поряд із ним був набір речей із його хірургічної аптечки — нитка-кетгут, скальпель, пінцет і крива голка. Його трохи налякало те, що він не пам’ятав, коли взяв усе це зі свого кабінету, не пам’ятав також і того, з якою метою він це зробив. Його обличчя потребувало металевого дроту, а не бавовняних ниток.

Він напівлежав там із порожньою головою, доки в ній, нарешті, не сяйнула думка: «Джоселін і Метт мертві. Сподіваюся, ти ж усвідомлюєш, що спалив їх учора ввечері? Вони мертві, так само як і Тайлер».

Його рука тицьнулась у стіну, ніби жива істота, марно намацуючи нігтями, за що вчепитися, а потім знову повисла. Стів увесь дрижав — так йому було холодно!

І ось тут, наприкінці шляху, його свідомість паралізувала нестерпна впевненість: він таки прийняв правильне рішення. Так, він уник пітьми, але ж світло, оце чортове світло змусило його це побачити. Пожертвувати однією дитиною заради того, щоб врятувати іншу? Катаріна не робила цей вибір сама, їй його нав’язали судді. І чому він був таким наївним і повірив, що вони залишили її дочку живою після того, як вкинули тіло Катаріни до відьомського водоймища?

А тепер він сам був суддею. Під час своєї останньої ордалії він так само жодним чином не побажав примирення. Як і решта жителів Блек-Спрінга, він волів бачити в людях лише найгірше. І невже він дійсно вірив, що буде гідним привітати Тайлера руками, заплямованими кров’ю дружини і другого сина? Та й якби Тайлер насправді повернувся, ким би він був для нього? Лише огидною мерзотою.

О, ця пітьма! Якби він міг знову зануритися у неї! Якби він тільки міг усе повернути! Йому не хотілося думати, що чекатиме на нього в кінці цього невблаганного світла. Він міг чіплятися лише за надію, що швидко танула, надію на те, що його нав’язлива думка про смерть Тайлера ґрунтувалася на розумних мотивах.

Ні, подумав він, не на розумних мотивах. На любові.

У двері хтось постукав.

Стів відкрив рота.

Подивився вгору.

У сонячному світлі, по той бік фіранки на панелі дверей з’явилася тінь. Було видно лише силует, що стояв нерухомо й чекав.

Силует… хлопця?

Стів сидів у коридорі, паралізований страхом.

І йому захотілося, щоб ця тінь забралася геть. О Боже, якби він тільки міг змусити її забратися геть. Те, що там чекало на нього, не було його сином, і його теперішнє почуття було не любов’ю, а безкрайньою безоднею, що розверзалася під ним, набагато, набагато глибшою за любов.

Стук повторився.

Повільний, гучний стук — і лише раз.

Він побачив на підвіконні тінь від фаланг пальців.

Стів Грант узяв голку й нитку-кетгут, і поки та істота за дверима безперервно стукала, почав з очей, сподіваючись, що самотність у вічному мороці надасть йому бодай крихту захисту від крижаного холоду.

Подяки

Пробачте мені. Моя уява трохи розігралася.

Згадуючи людей,