Читати книгу - "Тринадцята казка"

свої заключні нотатки, але після завершення цієї роботи зі здивуванням пересвідчилася, що ніяк не можу сісти за читання. У таку заметіль не сприймався навіть Шерлок Холмс. Сидячи на самоті у своїй кімнаті, я цілу годину займалася всебічним вивченням своєї меланхолії і того нового відтінку, який нещодавно в ній з’явився. Нарешті я збагнула, що це був сум за міс Вінтер. Мені бракувало її товариства. Тож, сподіваючись знайти собі компанію, я вирушила на кухню. Моріс радо пограв зі мною в карти, хоча я вміла грати тільки в дитячі ігри. Поки висихали нігті Джудіт, я варила какао і чай без молока, а згодом погодилася, щоб Джудіт зробила манікюр і мені.

Отак ми й просиджували цілими днями утрьох з котом, ув’язнені разом із померлими; здавалося, що навіть старий рік потрапив у пастку разом із нами.

І тільки на п’ятий день велика печаль оволоділа моїм серцем.

Я скрізь прибрала, помила посуд, а поки Моріс його витирав, Джудіт розкладала на столі пасьянс. Така переміна ролей усім сподобалася. Коли ж із миттям посуду було покінчено, я покинула компанію й пішла до вітальні. Там я розчинила вікно, вибралася з будинку у білий простір і пішла по снігу (з того боку сніг був не дуже глибокий).

Увесь мій смуток, стримуваний упродовж багатьох років книжками й бібліотечними полицями, накотився тепер на мене нестримною хвилею. Я сіла на лавку, захищену від снігу високим тисовим живоплотом, і цілком віддалася своїй печалі, широкій та глибокій, як сніг довкола мене, і такій само чистій і незаплямованій. Я плакала за міс Вінтер, за її привидом, за Аделіною та Еммеліною. За сестрою, за матір’ю і за батьком. А найжахливішим було те, що я плакала від жалю до себе. Це було горе малої дитини, навіки розлученої зі своєю половинкою; горе дівчинки, яка, схилившись над старою бляшанкою і побачивши там старі папери, зробила несподіване, приголомшливе відкриття; це було горе дорослої жінки, яка сиділа на лавці і плакала серед снігу в примарному світлі зимового дня.

Коли я прийшла до тями, то побачила біля себе доктора Кліфтона. Він обійняв мене за плечі.

— Я знаю, — сказав він. — Я все знаю.

Звичайно ж, він нічого не знав. Тобто знав, але не все. Однак саме це він сказав, і саме ці слова мене заспокоїли. Бо я знала, що він мав на увазі.

У всіх нас є свої печалі, і хоча обриси цих печалей, їх тягар і обшир у кожного свої, присмак гіркоти однаковий для всіх нас. «Я все знаю», сказав лікар Кліфтон, тому що був людиною, — тож у певному розумінні він дійсно мав рацію.

Він повів мене назад, у тепло.

— О Господи! — переполохалася Джудіт. — Я вам какао нагрію!

— І трохи бренді туди додайте, — порадив лікар.

Моріс підсунув до мене крісло й почав шурувати в каміні.

Я потроху сьорбала какао. З молоком: його привіз лікар Кліфтон, приїхавши сюди з фермером на тракторі.

Джудіт укутала мене шаллю, а сама заходилася чистити картоплю на обід. Моріс, вона та лікар час від часу обмінювалися короткими фразами: що приготувати на вечерю, чи скоро вщухне сніг, коли відновлять телефонний зв’язок. Отак, обмінюючись звичайними фразами, вони самі, без моєї допомоги, і розпочали важкий та тривалий процес відновлення буденного життя після того, як його раптово перервала немилостива смерть.

Мало-помалу ці фрази почали з’єднуватися докупи й перетворюватися на повноцінну розмову.

Спочатку я тільки прислухалася до голосів, а потім і сама приєдналася до бесіди.

З днем народження!

Я повернулася додому.

До крамниці.

— Міс Вінтер померла, — сповістила я батька.

— А ти? Ти — як? — спитав він

— Я? Я — жива.

Батько посміхнувся.

— Розкажи мені про маму, — попрохала я його. — Чому вона така?

І він розповів мені:

— Під час пологів їй стало дуже погано. Тебе вона побачила вперше вже згодом, а твою сестру їй не довелося побачити ніколи. Вона сама ледь не померла. На той час, коли мати прийшла до тями, операція з вашого розділення вже відбулася, і твоя сестра…

— І моя сестра померла.

— Так. І ніхто не знав, виживеш ти чи ні. Я ходив від ліжка твоєї матері до твого… Боявся, що втрачу вас обох. Молився всім знаним мені богам, щоб вони зберегли вам життя. І мої молитви було почуто. Частково. Ти вижила. Але мати так до кінця і не одужала.

Залишався ще один момент, який мені хотілося з’ясувати.

— А чому ти не розповів мені? Не розповів про те, що я — одна з двійні?

Батько повернув до мене згорьоване обличчя, потім ковтнув — і заговорив хрипким від хвилювання голосом.

— Історія твого народження — сумна. Твоя мати вважала, що мала дитина навряд чи сприйме таку історію. Якби я міг, я б узяв цей біль на себе, Марґарет. Я зробив би все заради того, щоб уберегти тебе.

Ми сиділи й мовчали. Мені пригадалася решта запитань, які я хотіла поставити, але потреба в них уже відпала.

Я простягла руку батькові — і в той самий момент він простяг мені свою.

* * *

За три дні я встигла побувати на трьох похоронах.

Проводжати міс Вінтер в останню путь прийшло багато людей. Уся країна оплакувала смерть улюбленої письменниці, й тисячі читачів приїхали засвідчити шану її пам’яті. Я ж полишила жалобну церемонію, як тільки з’явилася нагода, бо встигла попрощатися з померлою раніше.

Другий похорон відбувся тихо і спокійно. На ньому були присутні тільки Джудіт, Моріс, лікар Кліфтон і я. Ми ховали жінку, яку впродовж служби священик називав Еммеліною. По закінченні служби ми коротко попрощалися і роз’їхалися.

Третій похорон був найскромнішим. У крематорії в Бенбері я була єдиною особою, у присутності якої священик зі смиренним виразом обличчя наглядав за переданням «у руки Господа» скелета нерозпізнаної людини. Так, «у руки Господа», хоча саме я «від імені родини Енджелфілдів» забрала опісля урну із прахом.

В Енджелфілді з’явилися проліски. Точніше, тільки-но почали пробиватися крізь мерзлу землю, щоб вистромити зі снігу свої гострі зелені пагінці.

Я підвелася й прислу´халася. То був Аврелій; він саме проходив крізь цвинтарну браму. На плечах у нього був сніг, а в руках — квіти.

— Добридень, Аврелію!

Який він став сумний! Який блідий!

— Ви так змінилися, — зауважила я.

— Погоня за нездійсненним виснажила мене. — Його очі, завжди такі добрі, тепер наче вицвіли і кольором нагадували блякло-блакитне січневе небо. Вони були такі прозорі, що крізь них можна було побачити