Читати книгу - "Драконяча відьма, Настуся Соловейко"

Я і справді злякалася за Айвана, коли прилетів Черепус.

Не знаю, чи відчула щось, побачивши тіло Леона. Певно, повинна була зрадіти, а натомість не відчула нічого, хіба що жаль.

Все ж таки, я пам'ятала його ще зовсім хлопчиком.

Хитнула головою, відганяючи ці думки й міцніше притислася до чоловіка, що лежав поряд.

Ну і сил же в нього! Та будь-хто помер би одразу від відьмачої трави, а цьому хоч би що! Він і сам майже переборов отруту. Та й рана затягнулася. Втім, говорити йому цього не збиралася. Ще почне думати, що непереможний!

Мимоволі посміхнулася. Так, я справді його кохаю! Серце радісно закалатало в грудях.

Раптово почула тихий сміх.

Сівши на ліжку, роззирнулася.

Наче, нікого…

Може, Черепус?

Втім, не схоже.

Натягнувши сукню, відкрила двері.

У тьмяному сяйві Ронда, галявина виблискувала вологими спалахами. Червоний туман стелився по землі.

– Даная!  – пролунало десь поряд.

Попереду з'явився яскравий вогник.

– Ходи до нас! Ходи до нас, Даная!

Першим бажанням, було повернутися в хатинку і зачинити двері, та я вирішила піти.

Вогник петляв серед дерев і я так зосередилась, щоб не загубити його, що скрикнула, коли сильні руки підхопили мене і притисли до грудей.

– Тобі ніхто не казав, що гуляти вночі посеред ліса на одинці, може бути трохи небезпечно?

Голос Айвана сміявся, та жовті очі палали незвичним вогнем.

– Постав мене! Я повинна нарешті дізнатися, хто мене кликав весь час. Я вже чула ці голоси, ще тоді, коли намагалась перенести тебе до селища.

– Тоді, ходімо. – чоловік взяв мене за руку і ми рушили за вогником удвох.

Я помітила кольоровий туман ще до того, як ми вийшли на ту саму галявину, де я вшановувала відьом.

До вух знову долетіли голоси, та тепер їх, здавалося, стало набагато більше.

Нарешті, оминувши дерева, опинилися на галявині. Я не повірила своїм очам!

Відьми!

Спершу, подумала, що вони живі, та просто у центрі, стояла моя мати.

А вона… Вона не могла бути живою!

Поряд з нею, стояв мій брат – Фредерік.

– Ми духи, Даная! Не бійся! І дракон твій нехай заспокоїться! – насмішкувато сказала вона.

– Ти що, їх бачиш? – спантеличено спитала в Айвана.

Чоловік повільно кивнув.

Я зробила крок вперед, та мати витягнула руку, зупиняючи мене.

– Ні, доню, не можна! Сьогодні ніч, коли ти можеш нас побачити, але торкатися не можна. Світ живих і мертвих не може перетинатись. Знай, що я люблю тебе всім серцем і не звинувачуй себе у смерті брата, ти ні в чому не винна.

Фредерік широко мені всміхнувся. В мене на очах виступили сльози, так хотілося його обійняти.

– Завдяки вам, чорна сила пішла назавжди, духи Драконячих відьом, нарешті вільні, як було колись раніше.

За спиною хтось захихотів і озирнувшись, я побачила двох дивних створінь. Напівпрозорі, вкриті густим червоним листям дівочі постаті, із величезними зеленими очима й довгими, майже до самої землі, брунатними косами.

– Це, ми! Ми! Ми тобі допомогли, і йому теж! Ти не могла нас побачити, занадто мало магії в тобі було. Ми духи лісу!

Я посміхнулася і знову повернулася до відьом.

Тут були й ті, яким я вклонялася, тільки тепер, вони виглядали якось інакше. Одяг, колір волосся – все змінилося.

– Нам вже час, доню! Приходь до нас кожного року в цю саму ніч. Це справжня Ніч Вклоніння Предкам.

– Ні! Не йдіть! Фредерік, мамо!

Та напівпрозорі фігури розтанули. Останнім зник мій брат, махнувши мені рукою.

Повітря затремтіло і кольоровий туман щез.

– Я що, все пропустив? – почувся голос Черепуса звідкись зверху.

– Можеш, пропустити ще стільки ж, нежить. – насмішкувато проговорив Айван.

– Наступного разу, як ти зберешся сконати в лісі, я нічого нікому не скажу! Дочекаюсь поки ти копита склеїш, довбень! – уїдливо відповів Холодний і крила його засвітилися синім.

–  Я бачу, хтось забагато патякає! – проричав Айван.

– Як можна бачити те, що потрібно чути? Довбень він довбень і є. А я ще його захищав, подумати тільки…

Я похитала головою і рушила додому. Мабуть, ці двоє завжди будуть чіпляти один одного. Втім, робити їм це доведеться ще дуже і дуже довго!

Післямова

Мої дорогі читачі, от і закінчилась ще одна історія!

Сподіваюсь, що вона вам сподобалася. Для мене, як для авторки, ця книга виявилась складнішою в написанні, через те, що ти ніби поринаєш у світ двох різних людей. Не знаю, чи вдалося мені добре описати почуття мужчини, втім всі ми перш за все люди, а вже потім чоловіки або жінки. Чи то біль, чи то щастя, гадаю, всі відчувають однаково.

Натхненням для цієї книги слугувало багато чого.

Найбільший вплив на формування персонажу Айвана мала книжка, одна з моїх улюблених ще з підліткового віку – «Чорний лицар» Терези Медейрос. Я взагалі фанатка історичних романів. Свого часу, опис головного героя та його поведінка неабияк мене вразили. Суворий, жорстокий, але водночас, здатний любити. Готовий на все заради помсти.

Що ж до Данаї, то мені хотілося написати книгу про відьму, та при цьому про таку, яка б трохи відрізнялася від звичного канону. Без мітли та палички)))

Ім’я головної героїні – це назва картини, яку я дуже любила роздивлятись в дитинстві. Думаю, багато в кого були ці книжки з репродукціями. Музей такий, музей сякий. Картина художника Рембрандта ван Рейна. Не знаю, чому захват викликала в мене саме оголена жінка)))

Однак, оця її загадковість, напівтіні, те, як вона підняла руку – ніби хтось застав її в самий негодящий момент, заворожували мене.

Так відьма й отримала своє ім’я.

Не знаю, чи очікували ви, що Айван виявиться драконом, я от – ні.

За порадою видатних письменників, завжди намагаюсь писати план книги. Втім, в кінці, від нього нічого не залишається.