Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

Біля нього сидів, тримаючи в руці флояру, гарний і спокійний ґаздівський молодик. Високий, худорлявий, трохи кволий, але дуже зграбний, з нахмуреним обличчям та сірими очима. То був Куділь. Чуприну мав стрижену по-військовому. Лише він один зі всіх був одягнений чисто. Мав на собі під кольоровим кожухом червоний каптан, що запинався на петлі та блискучі ґудзики, червоні штани й широкий шкіряний пояс. Руки мав делікатні, видно, що музикант. Весь час він уважно слухав, що говорилося, наче погоджувався. Коли сидів так непорушно, мов замріяний, могло здатися, що він повільний. Тимчасом усі знали, що, окрім Дмитра Василюкового, не було, мабуть, бігуна понад Куділя. Є багато предивних історій про його мисливство і стрілецтво. Одного разу він полював на дика з топором. Перший удар схибив, то ж уже поранений перед тим із пістолета дик, якого загоничі вигнали з гори до яру, де чекав Куділь, повалив його з розгону вагою свого тіла. Але Куділь відразу підхопився на ноги. Летячи і стрибаючи вниз стрімким яром, він догнав дика і поклав його, розтрощивши йому голову топором. Іншого разу, опершись до дерева, він відбився від цілої зграї вовків, убиваючи лісовою бардою одного за другим. І тепер догнав із засідки оленя, що вийшов пастися на полонину, й убив його довбнею – через брак іншої зброї, приготувавши учту товаришам.

Коли переривалися розмови й оповідання, Куділь награвав собі потроху на флоярі. Пробував тони та мелодії, а потім уже грав добре. Всі мимоволі слухали. Солодкі і сумні звуки видобував Куділь із флояри. Він добре вмів грати стару Довбушеву мелодію, похмуру і легку водночас. «Не вода то льодова гримить, летячи зі скелі».

Коли вони так безладно то говорили, то знов притихали, Чупрей вигукнув:

– Знаєте, що вам скажу? Панове молодці! Нехай кожен розкаже, що з ним сталося, як утікав, воював і бідував. А інші хай тим часом слухають. То, може, таким способом побачимо, кого варто поставити за ватажка.

Здавалося, що Чупрей заволодів уже цілим товариством. І, перш ніж хтось зголосився, він почав розповідати про себе. Широко розставивши ноги, він стояв, спираючись на карабін, часом ніжно його погладжуючи:

– Оце є мій кріс. Цісарський військовий карабін. Варто на нього подивитися, то вже все видно, розкажу вам його історію. І мою теж.

Був я – повних сім місяців – у цісарських гамашах. У білому як борошно мундирі, мов гусінь мальована, ходив. Спочатку не хотів утікати ані вириватися з війська. Думав, то бабські забобони і небилиці боятися війська. У хаті в нас небагато жилося, бідно велося. Хай тільки – думав – дадуть мені того кріса в руки. Хай лиш допустять мене до гармати, ого! Того мені вже не відберуть. Ми молоді, ми молодці, ми самі собі зробимо війну, як нас закортить. Чи з турком, чи з сироїдами, чи з самими панами – все одно. Скарбів собі принесу, світу надивлюся, воювання панського, жовнірського навчуся. Гай! Ото їм потім покажу, чи пушкарям, чи мандаторам, як чіпати мене, Чупрея.

Так я собі думав. Але по-дурному.

Бо то, бачте, для нашого чоловіка легше там на споді під землею витримати, в самому пеклі, ніж у тих панських будівлях. Аби ж то на війну випустили! На багнети летіти, на штурми рватися, на укріплення дряпатися. Там перший я, а не якийсь майор чи сам генерал. Що мені гармати? Бачив я, як підгавкує. Най гавкає. Сама з себе гавкати не буде. Тільки гепни добре каноніра, хіба ж то вояк? Уже вона й твоя.

Але вони, ті пси панські й цісарські, замість війни, у темних коморах, по казармах, по кам’яних укріплених кримінальних гофах християнина тримають і мучать. За мурами, за високою огорожею. Світла не видно, ані одного деревця, ані травинки. А з вікна, з тої казарми-катівні бачиш тільки одну голу, сіру стіну.

І що з того, що дали кріс? Файний він, нема що казати, ось як сміється, вишкірює сталеві зуби. А цей булатний ніж із широким писком там називають багнет. Лиш тицьни ним, то і ведмедеві, а не то що мандаторові, кишки випустиш. Але замість того там цілих півроку… – Бай фус, бай фус, бай фус. – Від ранку до ночі, як млин, а не раз і вночі на ліжках – так нас ґзицирують.

Я сам себе не впізнавав. Чи яка гарячка мене жере? Чи чорт мені такі панські штучки показує? Чи, може, я у самого Архиюди на службі? Щоб так із мене, самого Чупрея, ґаздівського молодця, зробити таке бидля. Так, як у швабських краях, на долах, де нема води, пса ставлять у клітку з млиновим колесом, і бідна котюга підскакує щораз швидше і рухає колесом. І так тягне з виваленим язиком, хекає, харчить, а все на одному місці скаче. Аж ноги собі до крові погризе, аж сказиться.

Так і зі мною щось сталося. Замурувало мене. Сам уже не годен тепер сказати. Чи, може, душа кудись собі пішла і здалека придивлялася, а тіло тут стирчало? Виглядає, що так. Слова з уст не міг вирвати. А часом такий на мене сміх нападе. Часом хочу говорити, але мені щось не дає. Сиджу так коло вікна, дивлюся на стіну. Що хто прийде і говорить, я чую, але що сказати – не знаю. Прикладом мене добряче штурхають, курують мене так, помагають, багнетом дзьобають, аби я заговорив. Даремно. Сам майор прийшов. А я не встаю, нічого. Дивлюся на ту стіну сіру, і ще більше мене кортить скочити туди вниз.

Каже він, майор, по-чеськи:

– Ого, вже й того гірська дурійка жере і палить. А шкода. Такий то нещасний, понищений народ ті опришки…

Сам так сказав. І скомандував:

– До шпиталю.

Млявий я був такий, кроку ступити не здатен. І завели мене силоміць кудись до якоїсь невеликої білої хати на два поверхи. Я гадав, що вже на смерть. Хай буде. Одягнули мене в білий смертельний халат. Кінець! Там було наших хлопців немало, кожен так, як я, онімілий і позеленілий, як упир, блимає оком, якби з гробу. А не один кров’ю ригає, аж захлинається.

Трохи далі, навколо шпиталю тягнулася огорожа, високий білий мур. Шпиталь був на другому поверсі, і внизу видно було маленький садочок.

І вже мене