Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

у руці, з пальцем на цинґлі або із занесеною бардкою, зближаючись тільки на відстань польоту топірця. Врешті укладали знайомства і побратимство. Тим часом знайомі сердечно віталися, гучно сміючись, майже плачучи, потискаючи і трясучи руки, безперервно викрикуючи питання та відповіді, граючи на флоярах, танцюючи й вівкаючи, ділячись харчами, тютюном і порохом.

Коли вже утворився цілий рій, починали розмовляти, радитися. Радилися, звідки взяти ватажка. Бо, як бджоли матки, вони потребували ватажка, аби вказав їм, що мають робити з бідою і з силою, зі своєю лісовою недолею і з юнацькою свободою. Багато які з чужих заволоків, були злидарями і не мали у горах родини та побратимів. Натомість інші, хоч і заможні верховинські хлопці, ніколи не висували носа далі від гір, ба навіть дальших гірських поселень уже не знали. Тому такі мали б постійно кружляти коло власної хати, коло власного села. І так, ясна річ, потрапили б до рук пушкарів. Отож ватажок був необхідний. І мусив це бути хлоп не тільки сміливий і сильний, але й бувалий, досвідчений і кмітливий. Було б ще краще, якби трапився чоловік учений, як казали «глибокоукий», або навіть обізнаний у примівках та чарах, із верховинського роду.

Отак сиділи молоді, обдерті вигнанці там високо на полонині Лостун, на захід від витоків Черемоша. І десь там на краю величезних гущавин та лісів жерепу вони випалили собі невеличку полянку біля самої полонини, прилучку. Розклали ватру і пекли над вогнем м’ясо з оленя, якого вбив довбнею мисливець Куділь. І там при ватрі розповідали один одному про свої пригоди та в чинки, про втечу й зимівлю. І радилися, радилися довго про те, який ватажко їм був би потрібний.

Серед полів кукурудзи або серед високих пагонів квасолі влітку часто яскравіють на підгірських городах довгими смугами маки: рожеві, білі, червоні, пурпурні. Одні нерозгорнені, стулені в брості, інші розкриті, простягають кольорові руки, а ще інші – з осипаними пелюстками. Отак яскравіють у людській пам’яті ці спогади про юнаків, хоча вже повмирали їхні внуки та правнуки.

Були там тоді між ними – як переказують – ті славні втікачі з війська: Чупрей! – Куділь! – Лизун!

Хтось може собі подумати, що то якісь незграби, просто собі дезертири. А то були справжні вояки, не гамашеві. Крикни на них, то відразу полетять тобі воювати царів і здобувати міста чи замки, хоч би й сам Царгород.

Ще від осені сидів тут у сховку Мартищук, молодий, майже дитя, але завзятець. Він підстрелив якогось комісара нібито цісарських лісів, високого достойника з губернії. Мартищук був мисливцем, ішов собі лісом, за слідом звірини, сам-один, тільки з рушницею. А пан комісар у товаристві достойників і пушкарів. Мартищук взагалі не шукав зачіпки, але панок заволав:

– Гей же, опришку! Нашим цісарським лісом лазиш і крадеш?

Мартишовий хлопчина відповів, як дорослий чоловік:

– Паночку! Ліс цей божий і людський від первовіку, не твій. Скорше ти злодій, ніж я, ґаздівська дитина!

Тоді панок закричав на пушкарів:

– Голя! Лапайте того зуха! В’язати його!

Таких жартів хлопець узагалі не знав. Стрілив не роздумуючи. І так чудова комісія не вдалася, а Мартишина втік до лісових хлопців.

Ще там був ґаздівський хлопець Дуня з Жаб’я, який надто сміливо нагадував про борг якомусь митному стражникові. Стражник утікав на коні, а Дуня мчав за ним і кричав, що аж цілі Синиці чули: «Не пущу тебе, не пущу, віддай моє!» І, догнавши, вхопив коня за вуздечку. Митник зліз із коня і ударив Дуню гарапником по голові. Але Дуня так його рубонув барткою, що той так і залишився на місці. Це бачило багато людей.

Молодому Булидзі неминуче загрожувала шибениця, бо на храмі в Ясенові – хоч, може, по-п’яному – він співав сороміцькі пісеньки, що висміювали й ображали мандатора і, як казали, самого цісаря Йозефа… І ще вчив тих співанок інших людей.

Підгірські селяни Жолоб і Ґрида втекли від жорстокого панщизняного комісара, бо донедавна у їхньому селі була свобода.

Молодий ґазда з Криворівні, Білоголовий, побив і якось необачно трохи ушкодив пушкаря, який занадто чіплявся до його жінки. І за це вже йому була призначена катівня в Кутах. Тож він залишив жінку, ґаздівство і сховався тут. Міщанин Піскозуб мав бути публічно битий на ринку в Коломиї і втік перед самою екзекуцією. А шляхтич із Березова, Грабовецький, з причини злих часів і браку лицарських занять, під час недільної бійки порубав біля двадцяти людей, серед них і пушкарів. І вже не мав що робити у Березові. Серед утікачів були ще якісь «панове» Осьвєнцімський та Ясєльський, гонорові, але ґречні. Невідомо, що трапилося з ними, бо вони до нічого не признавалися. Грали собі спокійно в карти, а інші мовчки придивлялися, цікаві невідомої їм панської моди. Також якийсь шарапатка Хлюпкевич, служник, утік від свого пана аж до чорних хлопців. Зі старших людей там був тільки Клим Бойчук. Ватага, до якої він належав, була розбита і розсипалася, а він тут перезимував і тепер виліз із зимарки. Клим був не просто собі дід, а гордий, бувалий опришок, із тих сторовіцьких, що пам’ятали Довбушеві заповіді. Здолали його тоді, однак, це зимування і неміч. Він лежав біля ватри і не відзивався. Було ще кілька військових утікачів, але як вони звалися, того нема в переказах. Приплуталися й такі охочі, що перед тим ще нічого не зробили, просто весна, просто охота гуляння, а може, й цікавість звабили їх на верхи.

Найбільше вигукував, жартував і верховодив у розмові леґінь, званий Чупреєм. Він був у полотняному шпитальному одязі і мав накинутий на плечі сірий, довгий суконний військовий плащ.

Стояв, спершись на карабін із насадженим баґнетом, і, коли говорив, часом вимахував тим карабіном над головою. Вже давно, ще перед військовою службою, його у Жаб’ї назвали Чупреєм через велику вицвілу чуприну, що завжди безладно стирчала у нього на голові, як у пугача. Великі, темні, глибоко посаджені очі весь час зухвало сміялися. І реготав він якось дивно. Викапаний пугач. Мав великі, білі зуби і так складені вуста, що зуби завжди було видно. Здавалося, ніби він постійно з когось глузує. Коли говорив хтось інший, він поглядав на нього скоса, мружачи очі, так, ніби ніхто на світі, крім нього, не вмів сказати нічого доречного. Чупрей, утікаючи з війська, збунтував у шпиталі жовнірів і за короткий час учинив кілька вбивств. Його шукали всі уряди, за його голову призначили кілька нагород, хоч