read-books.club » Сучасна проза » На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз 📚 - Українською

Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

188
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку" автора Станіслав Вінценз. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 112 113 114 ... 181
Перейти на сторінку:
щось трохи якби попустило. Наближалася весна. Як за день через вікно на ту траву надивлюся, як росте зелененька, то мені вже ліпше. Вночі мені вже корівки, овечки бачаться. А вранці вже говорив би. Та як увійдуть варти, ті капрали, лапідухи, фельдшери, як почнуть крутитися і шваркотати, кров згортається. Ого! Знову рот замкнувся.

Внизу мешкав вахмістр, службовий у шпиталі, фельдшер це називається, з жінкою, з дітьми. Мали бути їхні Великодні свята, тож вони виносили бети, перини, подушки, коци. Тріпали, чистили й цілий час метушилися в садочку, шваркотали по-німецьки, чорт його знає що. Я все бачив через вікно. Аж раз винесли цілу велику бляху з квітами. Кожна квітка в окремому глиняному горщику.

Було на що дивитися. Квіти біленькі й блакитні. Такі як келишки, подібні на наші зозулинці, але якби ситіші й повніші. А запах який пішов від них! Як мені тим запахом завіяло! Вірте чи ні! Цілком мене покрутило всередині, ніби грім у мене вдарив. І душа вернулася до мене. Увірвалася до тіла, як вітер. Правду скажу, вже я був отут, на високій полонині. Як не крикну, як не зарегочу – ніби кінь Довбушів заіржав у Чорногорі. Як затанцюю, затупочу ногами, заспіваю, як загримочу таким голосом, що аж шпитальні шиби дзвонять:

На високій полонині червоніють шишки,

Чи підемо, побратими, весною в опришки?

Скільки там де було наших хлопців, гукнули враз зі мною:

Виробимо топірчики, булатні топори,

Скарби собі відкриємо, замки і комори.

Як оте все почне рухатися, крутитися, сміятися, гудіти й галасувати. Господи! Ніби хтось вогню під них підклав. А я як скочу до сіней, як соплю на себе якийсь грубий плащ – ось він тут. Якийсь півмаруда мав тоді варту. Хотів мене затримати. Як його не свисну в писок. Відібрав йому цей заряджений карабін. Вертаюся до шпитальної цимбри й одним махом, бух! Вискочив через вікно. А вони всі один за одним за мною. Чи здорові, чи хворі, як яблука з мішка, через вікно висипалися. Летимо просто до муру. Але тим часом фельдшер, чини і варти алярм зробили. Доганяють нас коло муру і давай окладати кольбами, лапати, тримати, навіть із муру за ноги стягувати. Могли тих слабших тягнути, але не мене. Двоє якихось напасливих причепилися до мене, то одного кольбою по голові, а другому багнетом у живіт. Кров їх залила, так там і лишилися під муром. Почали їх інші піднімати, мундири розщіпати. А ми тим часом уже на іншому боці. Я летів далі і страшно кричав, сам не знаю що і не знаю нащо. За мною кілька наших хлопців. А хто нас побачив із цивілів, утікав і ґвалтував, що це опришки летять і мордують.

Потім нас іще раз над рікою догнали кінні драгуни. Але я пальнув в одного з карабіна і вже був за рікою в лісі. Обступила нас зелена буковинка.

І по дорозі, тут на Ясенові, я також напасть мав. То вже так колов двох пушкарів багнетом, що іншим відхотілося стріляти.

Мабуть, зо п’ятьох я того паскудства вбив, поки тут опинився.

І було б, як у святому раю, на цій полонині, якби не той живіт, той калюх свинський. Весь час би тільки жер. Цих пару останніх днів так смоктав мене і мучив. Але хай западеться, калюхата віра його! Ліпше тут коріння висмоктувати і кору обгризати, ліпше здохнути, ніж там ковбаси смакувати і медом запивати. Бо це власне їхнє панське право калюхате. За те, що тобі об’їдки кинуть, як псові, вже тебе і в кайдани закують. Але наше право інше. І тому будемо їх гнати, проганяти, а себе, як нема чим, живити лісом. Бо це лише початок полювання. Ми їх, братчики, викуримо, як шершнів, винищимо, випаримо, як комашню.

Ну, а тепер говоріть ви, чи хтось так уміє полювати? Га-га-га! – сміявся, реготав Чупрей.

Хлопці з цікавістю тихенько обдумували розповідь Чупрея.

– Куділю, ти? – мовив далі Чупрей. – Ти ж до полювання найперший. Але чи з тією звіриною вмієш обходитися? Оповідай нам тепер, Куділю.

Куділь хвильку помовчав, потім, дивлячись на ватру, легенько скривився. Сказав:

– Хіба ж то цікава звірина?

І додав:

– Що тут багато оповідати? Як мені там не сподобалося, то я втік. І так уже й було, – закінчив Куділь і знову пробував флояру.

Зате Лизун мав охоту розказувати. Лизун був урівноважений, відкритий і веселий. Говорив жартівливо, легко і безжурно. Любив сміятися, любив, коли інші сміються. Під час його оповідання хлопці сміялися, аж луна гриміла далеко по жерепах.

– Не убив я нікого, – казав Лизун. – Не знав, кого вбити і за що. От! Не моє це діло. Але зате мене витовкли. Ой! Де який кий був, впакували мені в ту мою бідну гузицю. Це – правду кажу – істинний якийсь мученик святий, а не проста гузиця. І якби ж то раз або два! Але постійно. Отак та доля-відьма як до когось причепиться! То вже так його мотлошить, поїдом їсть, ссе, як блощиця.

Скільки кийків, усі на боках, нема на то рахунку. Але були дві головні паради: з бубнами, з генералами, зі всілякою там ослячою шкірою. Ґася це називається, це означає по-швабськи вулиця. Твої товариші стоять у шеренгах, а ти маєш іти кроком крізь цю ніби вулицю. Вони тримають палиці. І мають наказ – мусять добре тебе лупити.

А все це – кажуть – за моє зухвальство. Задок хай терпить за той писок! Ну – і правда – за втечі також. Бо я собі присягнув: ви в цей бік – а я в той.

Біг я раз крізь ґасю. Перед тим, як бігти, викрикнув тим моїм камрадам так, що старшина ціла чула:

– Бий, собача шкуро! Вали! Бо з цього твій тато хліб буде їсти. Ти тут ори мій задок! А твій тато там у хаті гівно в зуби візьме!

То один бив. Бив як слід. Ну що ж? Служба. А інший тільки так махав палицею, аби здавалося, що б’є. Непогані хлопчиська. Рідко коли такий, аби з серця бив. Але над головою їм стоїть Ірод такий з бунчуком стрепіхатим і верещить:

– Лупи, лупи, сучий сину. А ні, то зараз сам підеш через ґасю!

Спухнув мені той задок, мученик божий, як гора. Потім давали мені якісь ліки і прикладали бандажі. То такий у них там порядок і припис. А я,

1 ... 112 113 114 ... 181
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"