read-books.club » Сучасна проза » Вогняна зима 📚 - Українською

Читати книгу - "Вогняна зима"

142
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Вогняна зима" автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 111 112 113 ... 126
Перейти на сторінку:
з дитинства вивчила цю його манеру.

— Не знаю, — відповіла чесно. — Важко говорити про щось добре, тату.

— Бачу й чую, Алло. Тому додзвонююся з обіду. Про жертви — правда?

— Чому ти не віриш?

— Я запитую. Ти знаєш маму. Їх завернули сьогодні з роботи. У місті безпорядки, небезпечно, метро закрили. До центру не їздить жоден транспорт. Росія передала — Майдан готує велику провокацію. Убивають своїх, щоб потім звинуватити в усьому Януковича.

— Вона в це вірить?

— Алло… Мама подзвонила мені, ще коли була на роботі й не чула новин із Росії. Сказала те саме. Потім, виходить, там… це дурниця, звичайно… Ніби підтвердили її слова, її… припущення.

— Ти так само повірив, тому мені дзвониш?

— Я вірю в те, що бачу. Мені сумно, що ти погано знаєш свого батька. Може, я в цьому винен. Навіть напевне. Ми мало спілкувалися. Знаєш, — пауза в трубці, — правду кажуть, що чоловіки хочуть синів. Як ти народилася, вирішив — доця буде мамина…

— Тату, ми потім поговоримо. Вибач. Обіцяю, говорити будемо довго. Повно поранених, я потрібна.

— Я чув — штурмують з усіх боків.

— Значить, ми тут у ворожому кільці.

— Де ти?

— У Профспілках. Усе, мене кличуть.

Насправді Аллу ніхто не кликав — сама побачила, де потрібна допомога.

Розмову не затримувала в голові, думала переварити потім, коли матиме трошки передиху. Іллі перекаже обов’язково, він напевне щось порадить. І знову зосередилася на поранених та крові, намагаючись не звертати увагу на вибухи ззовні.

У гармидері не відразу зрозуміла, що в будинку пожежа.

Коли почалося, як, хто запалив — не мало значення. Паніка охопила пізніше. Алла побачила, як згори сходами побігли, тіснячись, штовхаючись і кричучи, люди, переважно — чоловіки, у камуфляжних куртках та звичайному одязі. Уявивши, як ця лавина знесе важких поранених, а ті, котрі не включилися відразу, опиняться під ногами втікачів, вона не стримала крику. На неї ніхто не звернув увагу, бо злякалася не вона одна. Поруч не знати звідки опинився Ілля, балансуючи на одній милиці та намагаючись не стукнути загіпсовану кілька годин тому ногу.

— Горимо, — промовив, ніби це буденне явище, з яким усі звикли боротися щодня й успішно, потім додав: — Гляди, ще згоримо.

— Треба щось із цим робити, — Алла кивнула на збурену й налякану людську масу. — Передушаться ж… І поранені…

Ілля, у якого майже завжди були відповіді, цього разу не поспішав. Міцніше стиснув милицю, при світлі ламп лице виглядало сірим.

Аж раптом, перекрикуючи весь гамір людського вулика, почулося голосне:

— Коридор! Коридор! Коридор!

Слово виявилося чарівним — інакше не скажеш, бо натовп досить швидко позбувся рис неорганізованої, глевкої й небезпечної маси, ураз дружно й дисципліновано розступився. З горішніх поверхів волонтери вже спускали на ношах важких. Ті, хто міг іти, пересувався зі сторонньою допомогою. Чоловіки, котрі ще хвилину тому прагнули збігти й урятуватися чим раніше, стали живим ланцюгом, тримаючи коридор для евакуації госпіталю.

Потягнуло горілим.

— Пішли! — Алла потягнула Іллю ближче до сходів.

— Я сам! — він спробував вирватися.

— Сам! Сам! Виберемося звідси — і сам!

Кульгавий вирішив не гаяти час на опір, тим більше, що час працював проти них. Діставшись проходу, вони дочекалися нагоди, утрапили в коридор і так швидко, як могли, рушили вниз.

Хол теж почав евакуацію, та поранених усе ж пропускали першими. Був момент, коли Алла не втримала Іллю, той поточився й ледве не впав під ноги тим, хто рухався за ними. Проте його підхопило відразу кілька пар рук, утримали, хтось подав милицю, Алла знову опинилася поруч, і нарешті вони вибралися з будинку.

Майдан поглинув лютневий вечір.

Довкола гриміло, з боку Інститутської окреслювали лінію оборони вогняні сполохи. Усі можливі запахи перебивав гар від десятків, як не сотень автомобільних шин. Темні клуби диму робили світ довкола ще чорнішим.

Люди оточили палаючий Будинок профспілок, і далеко не всі хотіли допомогти — частина стояла пліч-о-пліч, водночас зачудовано та з острахом дивлячись на пожежу. У грім від розриву гранат знову вклинився заклик:

— Коридор! Коридор!

Алла разом з іншими відступила, пропускаючи чоловіків із ношами. Потім, далі підтримуючи Іллю, посунула за ними на голос церковних дзвонів, до Михайлівського собору. Іншого виходу хоч як не лишалося.

…Там вона провела

1 ... 111 112 113 ... 126
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вогняна зима», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вогняна зима"