Читати книгу - "Засвіти"

юнака в кожусі.

— Гнатком-м дідо кличуть...

— От і познайомилися, Гнате! Передай дідові нашу велику дяку і коня ось цього,— сказав він, як Оникій підвів рудого волохатого биндюга до саней.— Отак-то воно, дідусю, ледь не лишили мене обманщиком і боржником перед добрими людьми,— блиснув знову сказ в отаманових очах, креснувши старого.

Дід промовчав.

— Поїхали, козаки! — гукнув отаман, і у батожений карбачем Велес понісся вперед, розбиваючи дужими ногами настили порохнявого снігу. «Сильних захланців ворогів маємо! Непогамовних! Як справимося з ними, боже?.. Як?..— плелося в отамановій голові.— Як звільнимося? — допитувався в розпачі.— Хоч би щасливо доправитися якось!..»

...Більше двох тисяч січовиків, реєстровців і посполитих окозаченців, назбираних в путі, таки привів щасливо Сірко на Січ. Не легко те далося, бо обоз, запасні коні і роздітий люд довелося і охороняти, і харчувати в путі. А правилися ж увесь січень, вважай!..

42.
...Никнуть трави жалощами, гнуться гаї з туги... Терплять батьки, терплять діти визиски й наруги... Кого вбили чи втопили в глибокій Росаві, А кого судом судили в далекій Варшаві... Осудили недобитків на великі муки: Розбрелися по Вкраїні каліки безрукі...—

почув Лука Нечит жалібливо проспівану думу в людськім гурті посеред ярмарку в Саврані. Вона так защипала йому, змученому довгими поневіряннями, серце, що аж мусив втримувати оту розчуленість, щоб не розридатися. Стояв, як зачаклований, прислухався і чекав, доки скінчиться той спів, і жалкував, що не прихопив із собою із фелюги Теклі, Ївги чи хоч би онуків, які так настійливо просилися в діда, коли відмовив їм батько. Хай уже їх нема отут, залишених в очеретах, а то ж і Дмитро хтозна-де подівся, ніби у воду впав. Нечит бив себе об поли, марно ковзаючи поглядом по людському морі; зволожував пересохлі від солоних вітрів уста, скріб тім’я, бо на отакому ярмарку людину — що в сіні голку шукати, і нарешті здушив у собі отой прилив жалібливості, проковтнув його і пішов, штовхаючись, дальше. «Щось і голос ніби знайомий мені,— думав про кобзаря, випручуючись наперед крізь людське товпище.— Ти ба, ніби Самусь!.. Невже він ото?..— аж йокнуло окликом йому з грудей.— І Дмитро он збоку»,— попростував він до обох, розминаючись із згромадженим людом.

— Дядьку Самусю, чи вас це я бачу через стільки літ? — не втримався Лука, торкнувши старого.

— Мене, мене, брате, але хто ж ти будеш? Також ніби знайомий мені твій голос,— підняв чоло кобзар, видивляючись вицвілими очима на Нечита.— Стривай, стривай, чи не з Рахни, бува, ти?.. Пахолком ніби був?..

— З Рахни... Був і пахолком, а тепер...

— То це в тебе, Луко, жінку Теклею звали? Співуня була незрівнянна,— затеплилися очі в кобзаря.

— Та не була, а таки, слава богу, і є, дядьку... Жива вона, як і я оце перед вами не в сні.

— То вас обох винесла доля з біди?..

— Та бог милував, дядьку. А ви ж звідки отут опинилися?

— Мене що питати? Ти ось звідкіля тут появився?

— Та відійдемо десь, промочимо горло, то при тому й оповім,— не знав на радощах на яку стати Нечит, тримаючи за плече кобзаря.

— Пити, сину, не п’ю, а з’їсти, коли щось для беззубого знайдеться, не відмовлюся,— взяв за плече хлопця-поводиря Самусь.— Ох, літа, літа;— тяжко звівся він, підтримуваний зоднобіч поводирем, а з другого — Нечитовим зятем Дмитром.

— А це ж що за козак з тобою?.. Я ніби не зустрічав його? — поцікавився старий Дмитром, відчувши в тому чималу силу, як переходили в холодок під ятку корчмаря.

— Зять мій, дядьку. З ясирства заволосеним втік...

— То вам з Теклею бог і діток послав, нівроку?..

— Дав бог двоє... Сина Бориса ляхи закатували, а меншу, Ївгу, оце ж він облюбував.

— Сам же звідки буде родом? — розпитував чомусь Самусь.

— З якоїсь Грушівки, чи що, а здибалися ми таки там же, під Галацом, у Луковому. Там і весілля їхнє згуляли, а тепер... полишили і селище, і хати, ледве душі унісши з родиною.

— Діли твої, боже...— замислено замовк кобзар.— Це ж з якої Грушівки ти будеш?.. Бува, не з тієї, що на Крилівщині? — повернув лице до Дмитра Самусь.

— Тієї, якщо знали її,— гідно відповів зацікавлений Дмитро.

— Чого б же не знав? І знав, і бував там зчаста, бо ще з Паливодою, царство небесне йому, в походи разом ходили.

— З Паливодою?! З Олексою, чи що?...— перепитав Дмитро, затаївши подих від несподіванки.

— А він хіба тобі родич який? — відчув старий небуденну зацікавленість співбесідника.