Читати книгу - "Засвіти"

вчорашнім шляхом, козаки знімали з дерев Лащевих чатових, зачудованих їхньою появою з протилежного боку. Яскравість вогнів у козацькому таборі, що відсвічувала аж у небо, під ранок підсилена, запевняла їх, що козацький табір, нічого не відаючи про полк воєводи, повально спить у снігових засіках, чекаючи на своє знищення.

— Оце звитяга!.. Оце удача!.. Оце отаман! — втішено говорили козаки між собою в путі, захоплено вихваляючи свого чільця, що мовчазно їхав попереду загону. А Сірко мучився тим, що ось узяв він кількох полонених, а з ними і ротмістра. «Не вбивати ж їх, безоружних, як худобу на убої,— роздумував він.— Відпустити також ніби не можна, бо ж не силою і нуждою вони прийшли сюди?!»

Тим часом і їхнє нічне таборище наблизилось. Вогні майже всюди пригасли, і тиша така панувала між сніговими засіками, тяжко було й повірити, що ще недавно тут стояв шумливий табір. Сірко притримав Велеса, зупинилися зразу ж сотнями і козаки.

— Об’яви недовгий перепочинок у таборищі! — звелів він Артемові і, заклопотано зійшовши з коня, попрямував до полонених.

— Ротмістром будеш? — спитався першого з розхристаними грудьми драбанта.

— Так, прошу пане, ротмістр при полку воєводи Лаща єсть я...

— Не воєводи, убивцю, а — катюги! — прохрипів, кинувши сказом з очей, погрозливо Сірко.— Що маєш сказати мені за своє звільнення?..

— За звільнення нічого не скажу...— рішуче і безстрашно подивився той у вічі отаманові.— За кмітливість і хист та за вправність військову твою скажу...

— Що ж маєш сказати за те?

— Маю, пане лицарю!.. Розбили Потоцький і Конецпольський ваші війська в Боровиці дощенту, а того гетьмана вашого соратці видали і тепер зі ступою він їде до Варшави... страченцем...— проковтнув ротмістр останнє слово.

— Брешеш, собако панський!..— замахнувся на нього Сірко канчуком.

— Не брешу, пане лицарю!.. Сам при тому був і бачив власними очима все.

— Заб’ю, як пса паршивого! — погрозився Сірко, відчувши, як німіє в нього в грудях щось, великим холодним жмутом затискуючи серце, аж дух забиває.

— Зніміть йому аркана з шиї! — наказав він раптово.— І решту розшнуруйте геть!..— додав уже зовсім тихо згодом і пішов ледь живий в найближчу сніжну засіку.

Якийсь час і козаки, і полонені стояли, переминаючись з ноги на ногу, одні від отієї приголомшливої новини, а другі від страху за життя, якому спасіння не бачили.

— Полонених не вбиваємо ми, то одягніть їх, щоб не померзли, і відпустіть геть! — появився знову Сірко перед гуртом.— Передай, пане ротмістру, своєму катюзі, що я рано чи пізно з радістю перетну його навпіл оцією рукою,— затис він п’ястука перед самим носом ротмістра.

Як підодягнуті сяк-так полонені, не вірячи самі собі, відійшли вже аж ген від козацького гурту, Сірко наказав козакам пошапкуватися, випалити на честь полеглих мушкетну сальву і рушати за ним, ведучи в повід з собою виловлених жовнірських коней. Чимало їх досталося в оцьому удачливому наскокові.

Ішли підтюпцем довгим рядом, кидаючи кавалками снігу, козацькі коні, тихо ковзала по м’якому сніговому настилі Лащева валка з кладдю, мовчали, звісивши голови козаки.

— Прискорити б трохи наш рух,— догнав Сірка і стримав коня Артем.— Бо Лащ ще когось із своїх прихопить, то біди не оберемося, отамане.

— Не прихопить,— ледь чутно відказав Сірко, не повертаючи до джури голови.— А руху прискорити ніяк, сам же бачиш, що жовнірські коні нам обтяжують путь. Не полишати ж їх отут при тій нашій скруті.

— Ніколи, мабуть, не взнаю твоїх думок, отамане, і дій,— докірливо виказав якусь образу Артем.— Незбагненний ти якийсь...

— Я й сам не знаю їх постійно,— роблено посміхнувся Сірко.

— Недобре щось з нашим отаманом робиться,— перемовлялися стиха козаки в путі.— Майно, вважай, все роздав селищанам, полонених відпустив геть, і самого як з хреста зняли...

— Дарма він того не зробив,— відповідали інші.— Майно ж селищанське, а що полонених відпустив, то, видно, так треба було...

Зовсім розвиднилося, як зустріли у виярку діда Омелька з юнаком-прибульцем у санях. За саньми сонно пленталася на довгій прив’язі і волохата шкапа.

— Ви ж це, діду, куди прошкували? — спитав глухо Сірко, як сани в супроводі розвідника під’їхали узбіччям шляху і порівнялися з ним.

— Та так, на нечисту зустрілися ви мені, гадаю... Передусім, і воли мої, і сани та кладь, передусім, на них моя, і село, кажуть, тепер від ляха вирятоване, і Гнатка,— глянув він на закушканого в кожух хлопця,— ти мені, передусім, припоручив, і діда я його знаю, то куди ж нам і їхати, передусім, як не додому, даруй за правду?

— Сказали ж комусь про те чи таємно дременули? — процідив уїдливо отаман слова.

— Моїми сірими, передусім, не дременеш... Та й чому б мав казати це комусь? — розвів руки і знизав плечима дід.— У твій компут, передусім, ми не вписані, то роблю, що, передусім, мій поваб мені підкаже...

— Воно й видно! — загарцював оскаженіло Сірко на місці, блиснувши злобою з віч.— До ляхів вас тягне аж он як! — сплюнув він сердито.— Оникію! — гукнув через голови вершників згодом він.— Віддай твого запасного мишастого ось цьому хлопцеві за добрі дознання! Тебе ж як звати, козаче? — подивився він потеплілими очима на переляканого