Читати книгу - "Віннету ІІ"

Щойно він опинився між нами, ми накинулися на нього й покінчили з ним. Така ж доля чекала й другого розвідника. Тепер ми могли повернутися до «фортеці» тим же шляхом, яким уранці пішли з неї. Біля входу в кущах ожини лежав Вілл Паркер, який повідомив, що один із розвідників блукав в околицях нашого табору. Сем здивовано подивився на Вілла:

— Ти був, є і залишишся ґрінгорном, Вілле, поки червоношкірі не знімуть із тебе скальп. Ти, напевно, подумав, що індіанець прийшов сюди половити мурашок, і тільки тому не пристрелив його, качка б мене копнула!

— Обережніше, Семе Гоукенсе! А то я надолужу те, що не зробив з індіанцем. Відколи це Вілл Паркер став для тебе ґрінгорном? Думай, що кажеш, старий єноте. Не знаю, скільки синів було у твоєї матері, але ти точно не найрозумніший з них, якщо досі не збагнув, що розвідників не вбивають, щоб не привертати уваги ворога.

— Може, й так, але його скальп вже в мене.

І Сем Гоукенс почалапав уздовж струмка і, перш ніж сховатися у кам’яному тунелі, обернувся і промовив:

— Будь пильним, Вілле. Цих червоношкірих тут страшенно багато, і вони готові пхати свого носа, куди їх не просять.

І ми пішли в лабіринт, який вів до «фортеці». Там на пронизливий свист старого трапера збіглися всі мешканці й мовчки та зосереджено вислухали нашу розповідь. Тільки Вогняна Рука не зміг стримати крику радості, коли я згадав білого вождя Парраноха:

— Невже? Тепер він від мене не втече, я виконаю свою клятву. Я стільки років чекав!

— Але як сталося, що в нього знову відросло волосся?

— Та так само, як і в Сема Гоукенса. Тієї ночі ви його тільки поранили, і поки я приходив до тями після поранення, він встиг одужати й вирушив за нами навздогін.

— То чому ж він не напав на нас дорогою?

— Я не знаю, але причина точно якась є, і ми її незабаром дізнаємося. Ви дуже втомилися, сер?

— Ні.

— Я повинен побачити його сам. Проведете мене до їхнього табору?

— Ясна річ. Хочу лише наголосити, що це небезпечно. Розвідники індіанців не повернуться, а інші підуть на їхні пошуки і знайдуть трупи. І якщо ми зустрінемося з ними в лісі, шлях назад нам буде відрізаний.

— Усе це можливо, але я не можу просто сидіти тут й чекати, поки вони нас знайдуть. Діку Стоуне!

З натовпу вийшов Дік Стоун, який провів учорашній день на полюванні й тому не бачив мене. Ми обійнялися.

— Ти чув, куди ми зібралися? — запитав його Вогняна Рука. — Бери рушницю, ходімо подивимося на червоношкірих.

— Я готовий, сер. Ми йдемо пішки?

— Так. Ті, хто залишається в таборі, нехай сховають боброві шкури. Може статися, що червоношкірі таки проникнуть у «фортецю», тоді вони принаймні не повинні відразу знайти здобич. Гаррі, ти з Віллі Паркером і Балчером стежиш за порядком у таборі.

— Батьку, дозволь мені піти з тобою, — у голосі хлопчика чулося благання.

— Ти ніяк не зможеш допомогти мені, дитино, відпочинь, тебе чекає ще не один похід.

Гаррі ніяк не хотів погодитися з рішенням батька, але той був невблаганний, і незабаром Вогняна Рука, Дік Стоун і я крокували вздовж струмка до виходу. На виході ми віддали розпорядження вартовим і Гоукенсові, який далі ховався біля входу до «фортеці». Ми пішли уздовж скель, які захищали «фортецю», бо ця дорога здавалася найбезпечнішою. Тил у нас був прикритим. Я шкодував, що з нами не було Віннету, який пішов з табору кілька годин тому й досі не повернувся. З одного боку, апач з його диявольськи тонким чуттям був незамінним у нашій ситуації, коли, продираючись крізь зарослі, ми могли на кожному кроці ніс у ніс зіткнутися з індіанцями, посланими на пошуки зниклих розвідників, з другого боку, я тривожився за нього. Адже якби він зараз зіткнувся з ворогом сам-один, то шансів вижити мав би небагато.

Але я не встиг додумати все це, як раптом зарослі перед нами заколихались — і з них вийшов Віннету. Наші руки, що вже потяглися до зброї, коли ми почули шарудіння в кущах, відразу ж опустилися.

— Віннету піде з білими братами, — вимовив він, — щоб провести їх до Парраноха і його воїнів.

Ми з подивом витріщилися на нього, не розуміючи, звідки він дізнався про індіанців понка.

— Мій брат бачив наших ворогів? — запитав я.

— Віннету хотів уберегти від небезпеки сина Рібанни і свого брата Вбивчу Руку й пішов за ними. Він бачив, як їхні ножі забрали життя червоношкірих, і він бачив Парраноха. Білий вождь прикрасив голову скальпом індіанця з племені оседжо, але його волосся брехливе і оманливе, як і його слова. Віннету вб’є його.

— Прошу тебе, віддай його мені! Я, і тільки я, повинен убити Парраноха! — із запалом вигукнув Вогняна Рука.

— Віннету вже поступився раз своєму білому другові. Тепер моя черга…

Я не чув, що далі сказав Віннету і що цього разу заперечив Вогняна Рука, бо серед гілок одного з кущів блиснули чиїсь очі. Рвонувшись туди одним величезним стрибком, ламаючи гілки і роздираючи до крові обличчя, я всім тілом кинувся на розвідника. Це був той самий Парранох, про якого ми щойно говорили. Не встиг я вчепитися йому в горло, як з усіх боків почулися крики червоношкірих, які прибігли на допомогу своєму вождю.

Мої друзі бачили це і миттю кинулися в бій. Тим часом я вже притискав колінами свого супротивника до землі, пальцями лівої