Читати книгу - "Віннету ІІ"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Сховайтеся в кущах, — шепнув я Гаррі, — а я тим часом гляну, кому це закортіло розводити вогонь у наших володіннях.
— Чому б нам не поглянути разом?
— Одної людини цілком достатньо. Якщо нас буде двоє, подвійною буде й небезпека, що нас помітять, — відповів я.
Він кивнув і, ретельно затираючи сліди, відійшов убік, а я поповз уперед. Ховаючись за деревами, я підкрався до краю яру, обережно зазирнув униз, і від побаченого в мене перехопило подих. В ущелині було неймовірно багато індіанців, аж важко було повірити, що всі вони помістилися там. Мідною статуєю біля входу стояв довговолосий молодий індіанець племені понка, вздовж урвища прилаштувалися ще з півдесятка вартових, які, на щастя, не помітили мене, а на самому дні отаборилася не менше ніж сотня воїнів. Намагаючись перерахувати їх, переводячи погляд з одного червоношкірого на іншого, я раптом застиг від подиву: біля багаття сидів білий вождь Парранох, він же Тім Фінетті! Хіба таке може бути? Адже я встромив свій ніж у його груди по саме руків’я! Я пам’ятав його обличчя, спотворене гримасою болю у примарному світлі місяця! Я сам бачив, як Віннету зняв з нього скальп, і ось він сидить живий, а волосся його звисає на плечі!
У цей момент вартовий повернувся у мій бік, і мені довелося сховатися. Не чекаючи, поки нас зауважать, я поповз геть, до Гаррі, знаками звелів йому рухатися за мною, а потім знову пішов по сліду червоношкірих розвідників, слід вів через зарослі просто до тієї долини, куди ми прибули вчора і де нас гукнув Сем Гоукенс. Тепер я був цілком певен, що індіанці понка, зазнавши невдачі біля залізниці, зібрали численний загін і пішли за нами, щоб помститися. Поки Вогняна Рука одужував, їм вдалося зібрати підмогу з воїнів, готових ризикнути своєю шкурою задля наживи. Але чому Парранохові, який дивом вижив після сутички зі мною, знадобилося стільки воїнів, щоб битися з нами? І чому вони не напали на нас у дорозі, а дали нам можливість дістатися до «фортеці»? Та, мабуть, Тім Фінетті знав про мисливське поселення і тепер збирався заволодіти ним, знищивши всіх його мешканців.
Ми швидко йшли по сліду червоношкірих розвідників, коли раптом із-за розлогого дерева почулося брязкання металу. Звелівши Гаррі сховатися, я вихопив ніж, притиснувся до землі і, оминаючи зарослі, поповз на дивний звук. Через два десятки метрів я побачив у траві звалені в купу пастки й пару кривих ніг, взутих у явно завеликі мокасини, а також мисливську куртку і пошарпаний фетровий капелюх. У комплекті з цим усім — допитливі очі, заховані серед листя. Це був Сем Гоукенс! Я побачив його оброслу сивою щетиною фізіономію й велетенський ніс. Але що він робить тут, думав я, якщо вже давно мав дійти до «фортеці»? Відповідь на це питання можна було отримати вже незабаром, і з цією метою я якомога тихше підкрався до нього, наперед тішачись видовищем його переляканого обличчя.
Ще тихіше я взяв у руки допотопну рушницю, яка лежала десь за метр від вестмена. Я дотягнувся до Лідді, підтягнув її до себе і з осторогою звів заіржавілий курок. Пролунало гучне клацання, і Сем повернувся на звук так різко, що густі гілки дерева, серед яких коливалася його голова, вчепилися в капелюх і зірвали його разом із перукою. Побачивши спрямовану на себе власну Лідді, вестмен заціпенів, але, втямивши, що трапилося, широко посміхнувся.
— Семе Гоукенсе, — шепнув я, — якщо ви негайно не закриєте рот, я запхну в нього всі ваші пастки.
— Ну й налякали ж ви мене, сер, качка б мене копнула! — теж пошепки відповів вестмен, який досі не видав, попри переляк, жодного необачного звуку. Він повернув на місце перуку і капелюх, а тоді сказав: — Щоб мені провалитися! У мене досі мурашки по спині! А якби на вашому місці був червоношкірий.
— Тоді ви б сьогодні востаннє поснідали, — перервав я його. — Тримайте свою рушницю й розповідайте, чому це вам заманулося тут заснути.
— Заснути? Звичайно, ви зуміли підкрастися до мене непомітно, але я не спав. Тут поблизу бродять два індіанці, яких я збирався зловити і привести в наш табір. Але, на Бога, не кажіть нікому, що застали мене зненацька. Прошу вас, мовчіть про те, що ви осоромили старого Сема Гоукенса.
— Не турбуйтеся, сер, я буду німий, як риба.
— А де ж маленький сер?
— Він тут, поруч. Я почув, як ви на весь ліс стукаєте пастками, і вирішив перевірити, звідки долинає той грюкіт.
— Грюкіт? Невже я аж так гримів? Старий дурний єнот! Зібрався по скальпи, а його чути аж у Канаді, качка б мене копнула! — журився Сем. — А як ви тут опинилися? Напали на слід червоношкірих?
Вислухавши мою розповідь, він погодився з моїми припущеннями.
— Ага, — сказав він, — доведеться витратити чимало пороху. А я спокійнісінько йшов назад у табір, коли раптом побачив двох червоношкірих, які крадуться в кущах десь за вісім кроків від мене. Довелося сховатися в кущах і поспостерігати за ними. Один з них пішов униз за течією, а другий рознюхує, що робиться в долині. Однак я впевнений, що ця прогулянка не піде їм на користь. Я буду чекати їх тут, щоб розпитати про враження.
— Думаєте, вони повернуться сюди?
— Ну звичайно, червоношкірі захочуть зустрітися там, де розійшлися. Якщо хочете допомогти мені, то йдіть он у ті кущі, щоб вони опинилися між двох вогнів. І пильнуйте хлопчика, а то він від нетерпіння може наробити дурниць.
Я послухався Сема, і ми з Гаррі сховалися в кущах. Чекати довелося довго, лише через кілька годин ми почули
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Віннету ІІ», після закриття браузера.