Читати книгу - "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст."

Суд над російською групою в'язнів (понад 220 осіб) відбувся у Києві, і присуд їм випав м'якший. Усіх належало бити батогами, а далі на щоках і на лобі кожного розпеченим залізом проставити тавро з трьох літер – ВОР. Після цього засудженим виривали ніздрі і в кайданах відправляли до Нерчинських каторжанських копалень. В'язнів поділили на чотири групи, виконавши вирок у формі повчального спектаклю: для заспокоєння турецьких влад – у прикордонній Балті, польських влад – на Васильківському межовому форпості під Києвом, для постраху січовиків – на терені запорозьких володінь під Чорним лісом та на р. Самарі. На завершення варто згадати, що Максим Залізняк по дорозі на заслання пробував тікати, але був упійманий; його подальша доля невідома.

У другій половині XVIII ст. поодинокі гайдамацькі ватаги ще виринають то на Правобережжі, то на Лівобережжі, то на Слобожанщині, проте ні за чисельністю, ні за зухвалістю операцій жодна з них уже не дорівнялася гайдамаччині 30-60-х років.

Як і опришківство, гайдамацький бандитизм завжди був полем протистояння польських та єврейських істориків – з одного, та російських і українських – з другого боку. Над першими при всіх модифікаціях думки тяжіє алергія до "розгнузданих інстинктів напівдикого суспільства" (як висловився ще в 1901 р. Францішек Равіта-Гавронський), над другими – бажання сховатися від жорстокого перебігу подій за піднесенням гайдамаччини до рангу "національно-визвольного руху проти шляхетської Польщі", викликаного "тяжким кріпосницьким гнітом" та "релігійними утисками". Автор цих рядків, спеціально не досліджуючи гайдамаччину, не вважає етичним пропонувати готові рецепти для пошуку порозуміння. Однак вихід все-таки бачився б у нагадуванні банального постулату: історик не судить, а намагається зрозуміти своїх героїв, неупереджено вислуховуючи і вбивцю, і його жертву, бо для нього обидва є рівноцінними суб'єктами минулого. А під таким кутом зору гайдамаччина, на жаль, ще не досліджувалася.

Зміни в житті Церкви. Василіанське просвітництво

Востаннє про церковне життя на Правобережжі ми згадували з нагоди розбрату, що розділив Київську православну митрополію на лівобережну (якою з 1659 р. керував місцеблюститель митрополичого престолу) та правобережну, де, своєю чергою, з 1663 р. утвердилася юрисдикція двох митрополитів – Йосифа Нелюбовича-Тукальського (1663–1575), котрому підлягали вірні козацького Подніпров'я, та Антонія Винницького (1663–1679), чиє архіпастирство визнавали на Волині, Галичині й Поділлі. У другій половині тривожного XVII ст. не уникла внутрішніх незгод і уніатська церква, які вдалося врегулювати лише за митрополита Кипріана Жоховського (1674–1693).

У вихорі Руїни та безперервних воєн – російсько-польської 1660–1667 рр. та польсько-турецької 1672–1676 і 1683–1684 рр. – православні владики з єпархій, ізольованих від козацького світу, виявилися загнаними в глухий кут. Контакти з Константинопольським патріархом були перервані через військові дії, а водночас був втрачений і зв'язок з Київським престолом, оскільки його місцеблюститель мешкав у Чернігові, тобто на території ворожої держави. Антимосковські ж настрої більшості владик навряд чи потребують коментування (винятком був хіба луцький єпископ, князь Гедеон Святополк-Четвертинський, який 1684 р. емігрував на Лівобережжя, де наступного року був обраний Київським митрополитом).

У такій обстановці ще напередодні смерті митрополита Антонія Винницького частина впливових православних ієрархів, зокрема – особисто близький до короля Яна III Собеського львівський владика Йосиф Шумлянський, перемишльський владика Іннокентій Винницький та архімандрити Унівського й Овруцького монастирів Варлаам Шептицький і Сильвестр Тваровський розпочали переговори з папським нунцієм про можливе порозуміння з уніатами. Сам Шумлянський 1677 р. у присутності короля присягнув на унію, пообіцявши оголосити її у своїй єпархії після того, як зможе переконати духовенство та мирян. Його програма, яку інколи називають "проектом нової унії", передбачала добиватися так і не досягнутого після 1596 р. урівняння в правах вірних Грецького обряду з католиками, а також першочергове навернення в унію шляхти і членів міських братств.

Після смерті митрополита Антонія Винницького (1679) у Любліні в 1680 р. відбувся з'їзд православних та уніатських ієрархів для богослівської дискусії. Проте спроба організаційного порозуміння у зв'язку з негативним ставленням до неї Римської курії не вдалася. Тим часом слідами Шумлянського пішли згадані вище Винницький, Шептицький і Тваровський, котрі 1681 р., як і він, негласно визнали унію перед нунцієм.

Серед цих перипетій надійшов 1686 р., коли був підписаний так званий Вічний мир між Росією і Річчю Посполитою. Згідно з одним із його пунктів, православна церква на території Польсько-Литовської держави підпорядковувалася Київському митрополитові (на той час уже залежному від Московського патріарха), а царський уряд отримував право опіки над православним населенням. Тим самим тисячі православних Речі Посполитої в очах своїх співгромадян перетворювалися на репрезентантів чужих, потенційно ворожих інтересів. Це стало останнім поштовхом до розв'язання церковної проблеми, яка, по суті, була вже майже вирішена. Між 1691–1703 рр. у всіх православних єпархіях на українській території Речі Посполитої була проголошена унія: 1691 р. – у Перемишльській, 1700 р. – у Львівській, 1702 р. – в Луцькій; 1703 р. унію схвалила подільська частина Львівської єпархії, а з 1708 р. до цих рішень приєдналося і найавторитетніше з братств – Львівське. Пам'ятаючи сумний досвід Берестейського собору, ієрархи дипломатично підготували свою паству, тож у цілому навернення величезних територій пройшло без ускладнень. Додатково цьому сприяло й те, що активну участь у церковному житті ще брала дрібна православна шляхта, яка усвідомлювала зміни в релігійній та загальнополітичній ситуації. Лишається додати, що аналогічні процеси відбулися безболісно і в Білорусі.

Таким чином, з початку і майже до кінця XVIII ст. Київська митрополія унійного обряду охоплювала вісім єпархій України та Білорусі, пізніше званих дієцезіями: Київську митрополичу, Полоцько-Вітебську, Володимиро-Берестейську, Пінсько-Турівську, Луцько-Острозьку, Львівсько-Галицьку (їй підпорядковувалося і Поділля), Перемишльсько-Самбірську і Холмсько-Белзьку. Постійної резиденції уніатський митрополит спершу не мав, а з другої половини XVIII ст. таку роль почав відігравати Радомишль на Житомирщині, де резидувала митрополича консисторія – адміністративно-судовий апарат для управління церковними справами. Напередодні першого поділу Речі Посполитої 1772 р. Київська митрополія нараховувала 9.300 парафій і близько 4,5 млн. вірних.

Що стосується її внутрішньої структури і обрядовості, то після Замойського собору 1720 р., де вперше порушувалися ці питання, вона поступово зазнала помітної латинізації. Зокрема, були внесені певні поправки до богослужебних книг та самого порядку літургії відповідно до католицького канону, а також запроваджено ряд суто католицьких релігійних свят. Зазнала змін внутрішня обстановка в церкві (наприклад, було поставлено лави) і навіть зовнішній вигляд священників, які стали голити бороди. З одного боку, ці новації начебто віддаляли уніатську церкву від традиційного православ'я, але з іншого – сприяли кращому порозумінню між людьми Грецького обряду та їхніми сусідами-католиками, бо власне