Читати книгу - "Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст."

всій Україні різні жорстокості та заворушення, тож внаслідок таких непристойних вчинків дали привід для гайдамацтва… Мешканці м. Мошнів точніше передають ставлення простолюду до конфедератів. Змальовуючи кривди від управителя, вони пишуть, що той намірявся на них конфедерацію спровадити, то єсть ляхов, чтобы з нас, християн, кождый в живих не остался…

Вірний діагноз спалахові через кілька місяців поставлять і в Петербурзі. В імператорському указі від 12 липня 1768 р. говорилося:

Бунт польських в Украйне и Подолии крестьян должно щитать следствием Барской конфедерации, ибо тут фанатизм католиков возбудил равной и в наших единоверных…

Проте автори петербурзького маніфесту не згадали головного – власної ролі в розробці сценарію подій. Хронологія ж останніх була такою: у середині березня конфедерати видали перші закличні універсали, а вже між 20–26 березня, як показував потім на допиті лідер повстанців Максим Залізняк, до нього в Мотронинський монастир (куди він з Січі вийшов на послушаніє) прибуло семеро запорожців на чолі з отаманом Юхимом Шелестом. Той буцімто показав Залізняку лист кошового Січі, чтоб итти в Полшу для прогнания конфедератов и жидов и для грабежа их. За кілька днів по тому Шелеста в сварці убили, таємничий лист щез, натомість на заклик "козацької пошти" довкола монастиря, розташованого в глухому лісовому урочищі Холодний Яр, до кінця квітня зібралося до 700 запорожців і близько 300 мешканців Правобережжя – селян та козаків з надвірних міліцій. На коші, закладеному тут же, у Холодному Яру, Максим Залізняк був обраний отаманом (далі він буде називати себе полковником Низового Війська Запорозького), а один з ченців монастиря відслужив, як каже Залізняк, молебен за наші успіхи (народна традиція назве цей молебен освяченням ножів).

У другій половині травня, практично одночасно зі вступом російських військ на Правобережну Україну, повстанці вийшли з Холодного Яру, рушивши звичним гайдамацьким маршрутом – Медведівка (батьківщина Залізняка), Жаботин, Сміла, Корсунь, Богуслав, Канів, Лисянка. Уже на початку червня Залізняк видає універсали з закликом ляхов и жидов… казнить, а начальник російських відділів Апраксін у власних універсалах закликає тих самих "ляхів" не сприяти конфедератам, бо це буде розцінено як погані наміри. Підозріла синхронність подій ще дужче насторожує, коли врахувати, що всі вони супроводжувалися чутками про золоту грамоту, яку імператриця нібито через о. Мельхіседека передала Залізнякові, наказуючи йому увійти в кордони Польщі, щоб вирізати і знищити з Божою поміччю усіх поляків та євреїв. Збережені тексти цієї "грамоти", зрозуміло ж, апокрифічні, бо петербурзькі майстри дипломатії у відкриту гру ніколи не грали. Однак показово, що в протоколі відповідей Залізняка на поставлені йому на допиті запитання немає навіть найменшої згадки про золоту грамоту, котра, найімовірніше, підштовхнула запорожця до дій і навряд чи могла не згадуватися ним під час тортур. Натомість текст протоколу помітно підкреслює не менш міфічний сюжет – згаданий лист кошового отамана (власне з Січі спробують зробити головного винуватця катастрофи).

Втім, плетиво чергової інтриги Петербурґа було розгадане вже зарубіжними сучасниками, котрі споглядали події без емоційної заанґажованості. Безпосередні враження від вибуху руйнівної стихії 1768 року описав секретар французького посольства в Росії Шарль Рюльєр у своїй книзі "Історія анархії в Польщі". Серед причин гайдамацького кровопролиття на перше місце належить поставити, на його думку, провокаційні дії російських влад, які за посередництвом православного духівництва цілеспрямовано підбурили спалах релігійного фанатизму українських селян та козаків, поєднаний з соціальною ненавистю і ксенофобією.

Отже, після виступу з Холодного Яру гайдамацькі загони, перетворившись на чимале (до 2 тис.) організоване військо, штурмом здобули згадані вище міста, супроводжуючи свій тритижневий марш розправами над польським та єврейським населенням. 20–21 червня (н. ст.) дійшла черга до Умані. Коли місто вже було оточене, на бік гайдамаків перейшов сотник надвірної міліції Потоцьких Іван Гонта, на якого покладалася оборона. Тож у лічені години фортеця впала, і почалося винищення її мешканців та людей з навколишніх поселень, які повтікали сюди, сподіваючись на порятунок за фортечними мурами. Кілька вцілілих очевидців описали жахи Уманської різанини, коли, як скаже невдовзі на допиті сам Залізняк, гайдамаки

…против состоящаго во оном местечку народу усилилис, причем поляков, жидов, а притом и тех, кои во услужении конфедератов были веры греческой, поколото немалое число, а сколко – заподлинно знать не могу, однако думаю, не менее как всех мужеска и женска пола, даже до сущих младенцев, тысечи две человек поколото…

Гайдамацький вождь, схоже, применшив число жертв. Традиційно їх обраховують між 12 і 20 тис. Головний удар упав на єврейську частину населення – тут особливо численну. У єврейських свідченнях про Уманську різанину оповідається:

Усі євреї зачинилися всередині синагоги… Нарешті розбійники привезли гармату і ядрами стріляли по синагозі… Убили тисячі євреїв, аж їхня кров переливалась за поріг синагоги… Потім винесли з синагоги сувої Тори, порозгортали їх на вулицях і верхи їздили по них…

В пам'ять про цей день було складено кілька єврейських плачів, в одному з яких говориться:

Отче небесний! Як міг Ти споглядати,

Щоб українські євреї зазнали таких страждань?

Хай постануть перед Тобою всі злодіяння гайдамаків,

Володарю світу!

Допоможи всім, хто заступився за нас! Амінь.

Не набагато кращою виявилася доля поляків і навіть українців-уніатів. Так, цього ж дня було зарізано 400 учнів місцевого василіанського колегіуму, а тіла їх покидано до криниць. Загалом же за три тижні КОЛІЇВЩИНИ,[45] згідно з обрахунками польських і єврейських істориків, кількість забитих, спалених чи знищених в інший спосіб сягнула 200 тис. чол., хоча з необхідною безсторонністю ці цифри і досі лишаються неперевіреними.

У вирі гайдамаччини, яка впродовж червня – початку липня 1768 р. винесла на поверхню близько 30 менших повстанських загонів, один з них, загнавшись аж за турецький кордон, спалив прикордонне містечко Балту (нині Одеської обл.). Запахло міжнародним скандалом і навіть війною, та й сили конфедератів, проти яких російські влади власне і спровокували гайдамацький вибух, на той час уже були розсіяні. Відтак на початку липня 1768 р. царські війська оточили під Уманню табір тепер непотрібних гайдамаків. Ті не вчинили ніякого опору, наївно вважаючи російських солдатів союзниками, тож без жодного пострілу вдалося заарештувати понад тисячу озброєних відчайдушних людей. Більшість з них (понад 840) як піддані Речі Посполитої були передані польському командуванню, а решту вивезено до Києва. Польську партію бранців невдовзі стратили у с. Кодні поблизу Житомира та у с. Сербах (нині Могилівського р-ну Вінницької обл.). У Кодні був четвертований і Іван Гонта. Пізніше народна традиція оповідатиме, що з нього пасмами дерли шкіру, а він