Читати книгу - "Автостопом — по Галактиці"

— ХххххххррррррааааааХХХХХХ!!! — сказав Аграджаг.

Він, чи, пак, воно, хто його знає, що воно там таке, скидався на божевільного товстелезного кажана. Він повільно прочалапав навкруг Артура і своєю кривою кігтявою лапою тицьнув йому в груди.

— Послухай!.. — заперечив Артур.

— ХххххххррррррааааааХХХХХХ!!! — пояснив Аграджаг, і Артур знехотя згодився з ним, бо побоювався цієї почвари з дико понівеченим тілом.

Аграджаг був чорний, череватий, зі зморщеною зашкарублою пикою.

Його перетинчасті сухі, звислі додолу крила наганяли більше страху, аніж якби вони були сильними, м’язистими крилами здорового кажана. Найстрашніша у ньому була, мабуть, чіпкість, з якою він тримався за життя, незважаючи на свою тілесну недолугість.

У Аграджага був дивовижний набір зубів.

У його роті двох одинакових зубів марно було й шукати, здавалося, що він позичив по одному у кожної існуючої тварини і в щелепах вони стирчали під дивними кутами, тож складалось таке враження, що спробуй він що-небудь пожувати, то відразу ж відкусить собі половину морди, ще й на додаток виколе око.

Кожне із його трьох очей було маленьке, налите кров’ю і на життя дивилося з такою ж доброзичливістю, як карась з-під куща аґрусу.

— Я був на крикетному матчі, — проскреготав він.

За даних обставин ця заява здавалася настільки химерною, що у Артура буквально перехопило дух.

— Та не в цьому тілі, — верескнула істота, — не в цьому тілі! Це моє останнє тіло. Моє останнє перевтілення. Моє останнє життя. Моє тіло помсти. Моє тіло моделі «Смерть-Артурові-Денту». Моя остання нагода. Мені й за нього довелось добряче поборотися.

— Але ж…

— Я пішов на… — ревів Аграджаг, — крикетний матч! У мене було слабке серце. «Та що з того, — сказав я своїй дружині, — що зі мною може трапитися на крикетному матчі?» — І от сиджу я спокійно на трибуні, спостерігаю за грою, і що б ви думали? Прямо переді мною звалюються, мов з ясного неба, двоє хлопаків. І останнє, що я мимоволі вгледів, перш ніж розірвалося моє нещасне серце, — так це те, що один із них — Артур Дент, а в його бороді стирчав заячий маслак. Що, знову збіг?

— Так, — відповів Артур.

— Збіг, кажеш? — зарепетувало не своїм голосом створіння, боляче ляснувши своїми попереламуваними крилами та продираючи собі праву щоку якимось особливо кривим іклом. Придивившись уважніше, хоча йому так хотілося цього уникнути, Артур помітив, що майже вся морда Аграджага заліплена обшматаними стьожками чорного пластиря.

Артур нервово позадкував. Він ухопився за бороду. Вжахнувшись, він відчув, що там усе ще стирчить той злощасний кролячий маслак. Він висмикнув його з бороди і жбурнув геть.

— Послухай, — сказав він, — це просто доля грає злі жарти з тобою. Зі мною. Зі всіма нами. Це чистої води збіг обставин.

— Що ти проти мене маєш, Денте? — шкандибаючи до нього, прошипіла істота.

— Нічого, — упирався Артур, — слово честі, нічого. Аграджаг вирячився на нього ґудзиками очей.

— Якесь дивне у тебе відношення до тих, проти кого ти нічого не маєш за зле — кожного разу ти їх убиваєш. Я назвав би це напрочуд витонченим способом соціальної взаємодії. А ще я назвав би це брехнею!

— Послухай, — відказав Артур, — мені дуже шкода. Це було жахливе непорозуміння. Мені пора йти. Маєш годинника? Мені треба займатися рятуванням Усесвіту. — Артур позадкував ще далі.

Аграджаг не відставав.

— Одного разу, — хрипів він, — лише одного разу я вирішив скоритися. Так. Я вирішив не повертатися до життя, а навіки залишитися в царстві тіней. І що ж з того вийшло?

Артур конвульсивно замотав головою, показуючи тим, що він не знає і знати того не бажає. Задкуючи, він наткнувся на холодний чорний камінь, який нечуваними геркулесовими зусиллями був обтесаний на кшталт гротескової подоби його кімнатних капців. Він звів погляд на свою власну скалічену сарказмом постать, яка нависала над ним кам’яною вежею, бо його брала цікавість, — чим же займається одна із його численних рук.

— Мене знову силоміць витягли в матеріальний світ, — вів далі Аграджаг, — на цей раз в образі букета петуній. Та ще й до того — у вазі. Те щасливе і коротке переродження почалося з того, що ваза зі мною повисла на висоті трьохсот миль над поверхнею доволі зловісної планети. Скажеш, не зовсім природно-логічне положення для вази з петуніями. І матимеш рацію. Незабаром, за триста миль нижче, те життя скінчилося ударом об тушу кита. Мого брата по духу.

Аграджаг вилупився на Артура з утроєною ненавистю.

— Падаючи вниз, — прогарчав він, — я не міг не помітити білесенький зореліт. А з ілюмінатора того білесенького зорельота виглядала самовдоволена фізія Артура Дента. Збіг?

— Так! — вигукнув Артур.

Ще раз підвівши очі на боввана, він докумекав, що та рука в своїй бездумній жорстокості кладе край існуванню тих нещасних петуній у вазі. Що вона робить, то відразу й не здогадаєшся.

— Мені треба йти, — наполягав Артур.

— Ти можеш іти, — сказав Аграджаг, — та лише після того, як тебе уб’ю, після того.

— Ні, яка з того буде користь? — став пояснювати Артур, видряпуючись по нахилу свого викарбуваного з каменю хатнього капця, — бо так уже воно йдеться, що я маю врятувати Всесвіт. Розумієш, мені треба знайти Срібну поперечку, от у чому заковика. Навряд чи така справа під силу мертвяку.

— Врятувати Всесвіт? — презирливо сплюнув Аграджаг. — Треба було подумати про це раніше, перш ніж розпочинати проти мене вендетту! А отоді, коли ти був на Беті Ставромули і якесь мурло…

— Я зроду там не був, — заперечив Артур.

— … намагалося тебе підстрелити, а ти відсахнувся. Як ти гадаєш, у кого влучила куля? Що ти кажеш?

— Зроду там не був, — повторив Артур. — Про що ти патякаєш, мені час уже йти.

Аграджаг завмер.

— Як це так не був? Ти винен у моїй тамошній смерті, як і у всіх інших. Мене, безневинного перехожого! — І його затрясло мов грушу.

— Мені те місце і в сні не снилося, — наполягав Артур. — І ніхто і ніколи не намагався мене вколошкати. Звичайно ж, окрім тебе. Можливо, я попаду туди пізніше, що ти на це?

Аграджаг повільно лупав очима, немов утілення замороженого логікою жаху.

— То ти ще не побував на Беті Ставромули… досі? — прошепотів він.

— Ні, — відповів Артур, — я вперше чую про таку зірку. В тому, що я там не був і навіть не маю наміру там побувати, в мене сумніву немає.

— О, ти все одно туди попадеш, — промимрив Аграджаг зі сльозами в голосі, — попадеш туди напевно. О, ненажерливий вакууме! — Він пошкандибав геть, з тугою оглядаючи стіни свого здоровенного Собору ненависті.