Читати книгу - "Автостопом — по Галактиці"

прискорювач пам’яті. Таку собі указку. Таке зрозуміле роз’яснення, колька тобі під ребро! В чому ж тут заковика? — питала сама себе моя душа, коли всяк раз злітала в піднебесну після чергової безрезультатної, перерваної Дентом вилазки в світ життя, — оцей хлющ, що переїхав мене, коли я, нікого не чіпаючи, скакав, перетинаючи дорогу, до мого улюбленого ставка, когось мені нагадує… І поступово я спромігся збагнути причину цих подій. Денте, ти мій нескінченноразовий убивця!

Луна багатоголосо повторила його останні слова в обох кінцях коридору. Артура пробрав холодний піт, він мовчав, хитаючи головою, наче не вірив власним вухам.

— Настала ця мить, Денте, — знову пролунав сповнений ненависті голос, зриваючись на вереск, — настала ця мить, коли нарешті очі мені відкрились!

Те, що постало перед Артуром, було невимовно гидке, один лише вигляд його змусив Артура задихатися й харчати від жаху; ось спроба змалювати це гидке видовище. То була величезна печера з слизистими рухливими стінами, в якому переверталося між жахними білими надгробками колосальне, слизьке, мов слимак, неоковирне, китоподібне створіння. Високо над печерою підіймалася широка заслона, за якою виднілися темні западини ще двох страшенних печер, де…

Зненацька Артур Дент дотямив, що заглядає у свій власний рот, хоча перш за все він мав звернути увагу на живу устрицю, яка безпорадно до нього поринає.

Зойкнувши, він відсахнувся і відвів погляд.

Коли він знову підвів голову, мерзенне видіння щезло. В коридорі було темно і, на якийсь час, навіть тихо. Він залишився наодинці зі своїми думками. То були дуже неприємні думки, і він волів би, щоб зараз поруч з ним була якась приязна душа.

Потім щось загуркотіло, і велика брила стіни від’їхала вбік, на мить відкривши ще одну ділянку непроглядної темряви. Артур зазирнув туди з таким острахом, як миша зазирає в темну собачу будку.

І знову до нього озвався голос.

— Скажи мені, що то був збіг, Денте. Спробуй-но сказати, що то був збіг!

— Заприсягаюся, то був збіг, — зразу відповів Артур.

— Брехня! — заревло у відповідь.

— То був, — сказав Артур, — то був…

— Якщо то був збіг, — загримів голос, — то я не Аграджаг!!!

— І очевидно, — обізвався Артур, — ви будете стверджувати, що таким було ваше ім’я.

— Атож! — прошипів Аграджаг, з такою певністю, наче він щойно виснував хитромудрий силогізм.

— Та все ж я вважаю, що то був простий збіг, — сказав Артур.

— Ану, зайди сюди і повтори! — заревів голос у новому нападі люті. Артур зайшов і повторив, що то був збіг, чи принаймні майже повністю повторив, що то був збіг. На останньому складі останнього слова його язик прилип до піднебіння, бо ввімкнулося світло і освітило те приміщення, до якого він зайшов.

То був Собор Ненависті.

То був витвір не просто перекрученого розуму, а розуму, зігнутого в баранячий ріг.

Собор був величезний. Він був страшний.

Там стояв бовван.

До боввана ми ще повернемося.

Складалося таке враження, що простора величезна зала була вирубана всередині скелі, а складалося воно тому, що насправді так і було. Очманілому Артурові, який стояв, роззявивши рота й озираючись навкруг, здавалося, що стіни самі крутяться навколо нього.

Стіни були чорні.

А там, де вони не були чорні, вам би відразу схотілося, щоб вони були саме такими, бо кольори, якими підкреслювалися деякі огидні деталі, належали до широкого спектра окороздираючої гами: від Ультра-Гвалтівного до Інфра-Дохляцького. Серед них можна було розпізнати такі відтінки, як Цирознопечінковий, Блювотнобузковий, Гнійнодришляний, Смаленожопний та Ґангренозеленавий.

Для більш жвавого сприйняття, цими фарбами були розмальовані деякі огидні скульптурні прикраси, такі як химери, від яких заканудило б навіть Френсіса Бекона.

Зі стін, з колон, з висячих контрфорсів, з хорів всі як одна химери вилупили свої баньки на боввана, до якого ми за хвилину повернемося.

І хоч химери й були такими, що від їхнього виду занудило б самого Френсіса Бекона, та вираз їхніх писків свідчив про те, що при вигляді боввана вони б самі ригали до посиніння, якби у них були шлунки і якби хто наважився піднести їм поїдок.

Монументальні стіни були облямовані меморіальними дошками — в пам’ять про кожного із убієнних Артуром Дентом.

Деякі з тих ушанованих імен були підкреслені і відмічені зірочками. Так, наприклад, кличка забитої корови, з м’яса якої він якось з’їв підсмажене філе, була викарбувана простим шрифтом, у той час як назву рибини, яку Артур піймав власноручно, а потім вирішив, що вона йому не смакує, і віддав котові, було підкреслено двома жирними лініями, відмічено трьома рядами зірочок, а на додаток, для красномовної значущості, зображенням закривавленого кинджала.

Та у всьому цьому найбільше гнітив, окрім боввана, до якого ми поступово наближаємося, той незаперечний факт, що всі ці люди та створіння знову і знову виявлялися однією й тією ж особою.

І сумніву не підлягало також те, що справедливо це чи ні, та особа була надзвичайно уражена і розгнівана.

Власне, якщо ми скажемо, що подібного гніву Всесвіт ще не бачив, то перебільшенням це не буде. То був гнів епічного розмаху, палюче, сліпуче полум’я гніву, гніву, який затьмарив увесь простір і час своїм безмежним обуренням.

І свою найбільшу виразність той гнів знайшов у осередку цього музею кошмарів — у боввані. То було скульптурне зображення самого Артура Ден-та, і навряд чи хто зважився назвати його благопристойним. Заввишки він був п’ятдесят футів, і в цих п’ятдесяти футах не було жодного дюйма, де б не проглядалося злісне бажання до глибини душі образити його, висміяти, принизити, а п’ятдесят футів такої каки занудять будь-кого. Скульптор не прогледів жодного аспекту зовнішності Артура Дента: від крихітного прищика на ніздрі до халабудистого крою халата, жодної дрібнички не оминув, щоб не висміяти та не очорнити.

Артур був зображений у вигляді страховидла, огидного, ненажерливого, кривавого велетня-людожера, який вогнем, мечем та щелепами прокладає собі дорогу по безневинному Всесвіту.

Кожна із тридцяти рук, якими наділило його священне обурення скульптора, робила свою чорну справу: одна розбивала череп кроликові, друга чавила муху, третя розламувала курячу лопатку, четверта ловила в чубі бліх, а що робили інші руки, Артур спочатку навіть і не второпав.

Численні ноги боввана в основному розтоптували мурашок.

Затуливши руками очі, він понурив голову і від печалі та жаху повільно й безпорадно замотав головою, не в змозі осягнути божевільні закони світо-творення.

І коли він відняв від своїх очей долоні, перед ним стояла постать чи то людини, чи то звіра, чи чим воно там було, яку, якщо вірити його словам, Артур так безжально переслідував із інкарнації