Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

— Даґні, не думай про це. Я не виправдовуватиму себе стражданнями. Хоч би які були мої мотиви, я розумів, що роблю, розумів, як жахливо кривджу тебе. Потрібні роки, щоб усе компенсувати. Забудь про те, чого я не сказав, — Даґні розуміла, що це означає «забудь про те, у чому я зізнався, тебе обіймаючи». — З усього, що я повинен ще тобі розповісти, це буде останнім.

Однак погляд Франциско, його усмішка, потиск його пальців на зап’ясті Даґні мимоволі розповідали про все.

— На твої плечі лягло занадто багато, і тобі довелося багато чого навчитися, щоб розгладились шрами від кожної муки, яка не повинна була на тебе впасти. Але важливо те, що ти здатна одужувати. Ми обоє вільні, ми звільнилися від грабіжників, ми для них недосяжні.

Безрадісним тихим голосом Даґні відповіла:

— Для того я сюди й приїхала, — щоб спробувати це все зрозуміти. Але мені не вдається. Страхітливо й неправильно, на мою думку, віддавати грабіжникам цілий світ, і водночас жахливо й неправильно жити під їхнім керівництвом. Я не можу ні здатися, ні повернутись. Не можу ні існувати без роботи, ні бути кріпаком. Я завжди думала, що будь-яка боротьба себе виправдовує: все, крім зречення. Не думаю, що ми правильно зробили, покинувши свою справу. Нам слід було з ними боротись. Але з ними неможливо боротися. Покинути все — це капітуляція, але й залишитися там — так само. Я більше не знаю, що правильно.

— Даґні, звернися до передумов. Протиріч не існує.

— Але я не можу знайти жодної відповіді. Не можу осуджувати тебе за те, що ти зробив, і все ж відчуваю щось просто жахливе: захоплення і жах одночасно. Ти, нащадок д’Анконій, який міг перевершити своїх предків чудесами творення, використовуєш свої незрівнянні вміння для руйнації. А я граюсь із валунами, перекриваю дах, тимчасом як трансконтинентальна залізнична система розпадається в руках природжених політиканів. Але ж ми з тобою — ті люди, які визначають долю світу. Якщо ми дозволили світові до такого докотитися, це наша власна провина. І водночас я не розумію, в чому наша помилка.

— Так, Даґні, то була наша провина.

— Тому що ми недостатньо багато працювали?

— Тому що працювали занадто багато — і надто мало вимагали для себе.

— Що ти маєш на думці?

— Ми ніколи не вимагали від світу повернути нам борг, віддавали найбільші свої винагороди найгіршим серед людей. Цю помилку почали робити ще багато століть тому, її припускався Себастьян д’Анконія, Нат Таґґарт, кожен, хто утримував цей світ, його існування, і не отримував натомість жодних подяк.

Ти більше не знаєш, що правильно? Даґні, це не битва за матеріальні блага. Це моральна криза, найбільша криза, з якою стикався світ, — і вона стане останньою. Наші часи — це кульмінація, що її досягнув розвиток зла за минулі століття. Ми, люди інтелекту, повинні покласти йому край, раз і назавжди. Або загинути. Це наша провина. Ми створили все світове багатство, але дозволили нашим ворогам створити моральний кодекс.

— Але ж ми ніколи не приймали їхнього кодексу. Ми жили за власними принципами.

— Так — і платили за це відкуп! Відкуп матеріальний і духовний: грошима, що незаслужено діставалися нашим ворогам, і пошаною, на яку ми заслуговували, та якої не мали. Це наша провина — те, що ми погоджувалися платити. Ми підтримували існування людства і водночас дозволяли людям нас зневажати та поклонятися нашим руйнівникам. Ми дозволили їм поклонятися невмінню та грубості, поклонятися тим, хто отримував незаслужене і розподіляв його. Ми приймали покарання не за гріхи, а за чесноти, ми зраджували наш кодекс і дозволяли існувати їхньому. Даґні, їхня мораль — це мораль викрадачів. Твою любов до чеснот вони використовують, як заручника. Вони знають, що ти витримаєш все заради роботи і створення, бо ти знаєш: досягнення — найвища моральна мета людини, без якої вона не може існувати, а твоя любов до чеснот — це любов до життя. Вони розраховують, що ти приймеш будь-який тягар. Розраховують, що жодне зусилля ти не вважатимеш занадто великим заради служінню своїй любові.

Даґні, вороги нищать тебе твоєю ж силою. Їхні єдині інструменти — це твоя щедрість і витривалість. Твоя нерозділена прямота — все, чим вони можуть тебе утримувати. І це вони знають.

А ти — ні. І день, коли ти це зрозумієш, — єдине, чого вони бояться.

Тобі слід навчитись їх розуміти. Ти не звільнишся, поки не зробиш цього. Але коли це станеться, ти досягнеш такої стадії праведного гніву, що радше підірвеш всі колії «Таґґарт Трансконтиненталь», ніж будеш далі служити ворогам!

— Але як можна віддати їм залізницю! — застогнала Даґні. — Покинути її… Покинути «Таґґарт Трансконтиненталь», коли це вже майже як жива людина…

— Компанія була жива. Тепер уже ні. Залиш її для них. Вона не дасть їм користі. Відпусти. Вона нам непотрібна. Ми можемо її відбудувати. А вони — ні. Ми виживемо без неї. Вони — не виживуть.

— Але ж ми доведені до того, щоб цуратись і опускати руки!

— Даґні, убивці людського духу називають нас «матеріалістами», насправді ж ми — єдині, хто розуміє, як мало цінності в самих по собі матеріальних об’єктах, оскільки саме ми наповнюємо їх значенням і цінністю. Ми можемо від них відмовитися ненадовго, щоб створити щось іще цінніше. Ми — душа, а залізниці, мідні копальні, сталеливарні заводи та нафтовидобувні підприємства — це тіло, живі сутності, що пульсують днями й ночами, як і наші серця, і їхня священна функція — підтримувати існування людей, але тільки до того моменту, поки вони становлять наше тіло, поки залишаються вираженням, винагородою та власністю досягнення. Без нас це просто трупи; все, що вони створюють, — отрута, а не багатство чи їжа, отрута розпаду, яка перетворює людей на орди сміттярів.

Даґні, навчившись розуміти джерело власних сил, ти зрозумієш той парадокс, який бачиш навколо. Ти не зобов’язана залежати від матеріального майна, це воно залежить від тебе, ти його створюєш, ти володієш тим інструментом, за допомогою якого відбувається створення. Хоч де б ти була, ти завжди зможеш створювати. Але грабіжники — згідно ж із їхньою теорією — перебувають у постійній, відчайдушній, природженій потребі, в сліпій залежності від матеріального. Чому ж не впіймати їх на слові? Їм потрібні залізниці, заводи, шахти, двигуни, та вони не здатні ні зробити їх, ані використати. Яка їм користь від твоєї залізниці без тебе? Хто нею керував? Хто підтримував її життя?