Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

Хіба це був твій брат Джеймс? Хто його годував? Хто годував грабіжників? Хто створював їхню зброю? Хто надав їм засоби для того, щоб тебе поневолити?

Хто зробив можливим цей неймовірний спектакль, в якому ні на що не спроможні нікчеми захоплюють владу над витворами генія? Хто підтримував твоїх ворогів, хто викував для них ланцюги, хто знищив твої досягнення?

Вона аж підстрибнула, наче це допомогло видобути з неї крик. Франциско теж зірвався на ноги: так різко вистрілює струмінь джерела, пробивши перешкоду. Несамовитий тріумф пришвидшував його слова:

— Ти починаєш розуміти, правда? Даґні! Залиш їм каркас тієї залізниці, покинь іржаві рейки, прогнилі вузли, випотрошені паротяги, але розуму свого їм не віддавай! Не віддавай їм свого розуму! Доля світу залежить від нашого рішення!

— Леді та джентльмени, — пролунав із радіо заряджений панікою голос диктора, урвавши раптом звуки симфонії, — ми перериваємо трансляцію спеціальним випуском новин. Сьогодні вранці на головній лінії «Таґґарт Трансконтиненталь» у Вінстоні, штат Колорадо, сталася найбільша катастрофа в історії залізничного сполучення, в результаті якої обвалився знаменитий Тунель Таґґарта!

Її крик був схожий на інші крики: ті, що встигли пролунати в останній момент у темряві тунелю. Його звучання не покидало Франциско весь час, поки тривали новини; вони обоє підбігли до радіо в хатинці й стояли поруч, однаково нажахані. Даґні прикипіла очима до радіо, Франциско не відводив погляду від її обличчя.

— Деталі трагедії розповів Люк Біл, кочегар швидкісного потяга підвищеної комфортності «Комета». Сьогодні вранці його знайшли непритомним недалеко від західного краю тунелю. Схоже, він єдиний, кому вдалося вижити після катастрофи. Незважаючи на приголомшливе порушення правил безпеки, обставин якого ще повністю не встановлено, «Комету», що прямувала до Сан-Франциско, запустили до тунелю з локомотивом на вугільній тязі. Тунель Таґґарта, дванадцять кілометрів завдовжки, прорубаний крізь гірський масив Скелястих гір, вважається інженерним досягненням, що досі не має відповідників. Тунель збудував онук Натаніеля Таґґарта ще за часів чистих тепловозів, які навіть не диміли. Вентиляція тунелю не була придатна для локомотивів на вугільній тязі, для яких характерна значна кількість диму й випарів, і кожен працівник залізниці у цьому районі добре знає, що відправляти потяг до тунелю з таким локомотивом, — означає приректи всіх пасажирів на смерть від удушення. Проте за чиїмось наказом «Комета» вирушила крізь тунель. За словами кочегара Біла, вплив випарів став відчутний, коли потяг заглибився в тунель лише на п’ять метрів. Машиніст Джозеф Скотт широко відкрив клапан пари, відчайдушно намагаючись набрати швидкість, але старий, зношений двигун не міг впоратись із вагою довгого потяга і висхідним рухом. Серед дедалі густіших випарів машиніст із кочегаром якимось дивом спромоглися витиснути з пробитих парових котлів швидкість шістдесят п’ять кілометрів на годину, аж раптом хтось із пасажирів, нажаханий ризиком задихнутися, зірвав стоп-кран. Через різкий ривок зазнав пошкодження шланг для подачі стиснутого повітря, тому потяг більше не міг їхати. З вагонів долинали крики. Пасажири вибивали вікна. Машиніст Скотт нестямно намагався запустити двигун, але зазнав удушення через випари.

Кочегар Біл вистрибнув із паротяга і побіг. Він уже бачив попереду західний вихід із тунелю, коли почув вибух, — і це було останнє, що він пам’ятає. Решту інформації вдалось отримати від залізничних працівників зі станції Вінстон. Виявляється, машиніста спеціального військового потяга, який рухався у західному напрямку і був навантажений вибуховими матеріалами, не попередили про те, що на тій само лінії попереду рухається «Комета». Обидва потяги відставали від розкладу. Схоже, що спеціальний військовий потяг мав наказ продовжувати рух незалежно від сигнальних вогнів, оскільки сигнальна система тунелю вийшла з ладу. Кажуть, що, попри обмеження швидкості з огляду на поширені поломки вентиляційної системи, всі машиністи за неписаними правилами розвивали в тунелі найвищу швидкість. Наскільки зараз можливо встановити, скидається на те, що «Комета» зупинилася відразу за різким поворотом у тунелі. Стверджують, начебто на той момент у потязі вже всі були мертві. Сумнівно, що машиніст спеціального військового потяга, який повертав на швидкості сто тридцять кілометрів на годину, міг вчасно розгледіти оглядове вікно останнього вагона «Комети», що яскраво світилося, коли потяг виїхав зі станції Вінстон. Відомо тільки те, що спеціальний військовий потяг урізався в задню частину «Комети». Вибуховою хвилею вибило шибки у фермі, розташованій на відстані восьми кілометрів від тунелю. Вибух також спричинив каменепад, що не дозволяє рятувальним групам дістатися до потяга ближче, ніж на п’ять кілометрів. Ніхто не сподівається, що хтось із постраждалих міг вижити. До того ж, стверджують, що Тунель Таґґарта відновити вже неможливо.

Даґні не рухалась. Здавалося, бачить не кімнату навколо, а катастрофу в Колорадо. Раптом вона судомно смикнулась. З націленою в одному напрямку раціональністю сновиди вона крутнулася навколо у пошуках сумочки — наче це був єдиний реальний предмет, — схопила її та кинулася до дверей.

— Даґні! — закричав він. — Не повертайся туди!

Вигук не міг до неї долинути: з тим таки успіхом Франциско міг кричати до гір Колорадо.

Він побіг слідом за нею, схопив за обидва лікті й знову закричав:

— Не повертайся! Даґні! В ім’я усього, що для тебе священне, не повертайся!

Вона поглянула на нього так, ніби вперше побачила. Франциско міг би без зусилля зламати їй руки, але вона люто, наче боролася за життя, вирвалась від нього, і він на якусь мить втратив рівновагу. Коли Франциско знову твердо став на ноги, Даґні вже збігала до своєї машини внизу (так, як він біг, почувши сирену на заводі Ріардена).

Заява про відставку лежала перед ним на столі, а сам Джеймс Таґґарт сидів і дивився на неї, згорблений ненавистю. Йому здавалося, що його ворог — цей папірець, а не слова на ньому; аркуш і чорнило надавали тексту матеріальної остаточності. Він завжди вважав слова і думки недоказовими, і уникав того, щоб надавати їм матеріальної форми, уникав зобов’язань.

Він не збирався йти у відставку; ні, не по-справжньому, — думав Джеймс. Заяву він надиктував, мотивувавши її для себе словосполученням «про всяк випадок». Цей аркуш, за його відчуттями, був формою захисту, але він поки що не підписав його, тому це був захист від захисту. Його ненависть стосувалась усього, що могло завадити йому відтягувати момент підписання.

Повідомлення про катастрофу він отримав о восьмій ранку. Опівдні Джеймс прибув до офісу. Інстинкт, пов’язаний зі зрозумілими причинами, про які він щосили намагався не думати, підказав, що цього разу йому слід бути на місці.

Зникли всі, кого він використовував як краплені карти у грі, правила якої він знав. Кліфтон Лоусі заховався