Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

— Знаєш, — мовила вона, — я думала, що існує якийсь руйнівник, який приходить по них і змушує йти у відставку. Але, мабуть, його не існує. Протягом цього місяця іноді я майже хотіла, щоб він по мене прийшов. Але цього не сталося.

— Ні?

— Ні. Я думала, він приваблював їх якоюсь немислимою причиною і змушував зраджувати все, що вони любили. Але в цьому не було необхідності. Я знаю, що вони відчували. Я більше їх не обвинувачую. Єдине, чого я не знаю: як вони спромоглися існувати далі, — якщо вони досі існують.

— Ти почуваєшся, ніби зрадила «Таґґарт Трансконтиненталь»?

— Ні. Я… Я почуваюся, що зрадила б його, якби залишилась там працювати.

— Таки зрадила б.

— Якби я погодилася служити грабіжникам, то… віддала б їм Ната Таґґарта. Я не могла. Не могла дозволити, щоб його — і мої — досягнення мали за остаточну мету служіння злодіям.

— Ні, ти не могла. Ти називаєш це байдужістю? Думаєш, ти любиш залізниці менше, ніж любила їх місяць тому?

— Думаю, що віддала б своє життя бодай за один рік на залізниці… Але я не можу туди повернутися.

— Тоді ти розумієш, що відчували ті чоловіки, які покинули свою роботу, і що саме вони любили, коли здались.

— Франциско, — поцікавилась вона, не дивлячись на нього і схиливши голову, — чому ти запитав мене, чи могла б я відмовитися від усього дванадцять років тому?

— Хіба ти не знаєш, про яку ніч я думаю — так само, як і ти?

— Знаю… — прошепотіла вона.

— То була ніч, коли я покинув «Мідь д’Анконій».

Повільно, докладаючи зусиль, Даґні підвела голову і поглянула на нього.

На його обличчі вона побачила той же вираз, що й уранці дванадцять років тому: усмішку, що не була усмішкою, спокійний вияв перемоги над болем, вираз чоловічої гордості за ціну, яку він заплатив, і за причину, достойну тієї ціни.

— Але ж ти не віддав її, — сказала Даґні. — Ти не покинув роботи. Ти досі президент «Міді д’Анконій», — просто це для тебе нічого не означає.

— «Мідь д’Анконій» означає для мене стільки ж, скільки означала тієї ночі.

— Тоді як ти можеш дозволяти, щоб її розтягували шматками?

— Даґні, тобі пощастило менше, ніж мені. «Таґґарт Трансконтиненталь» — делікатна царина точної техніки. Без тебе компанія довго не протягне. Її не можна підтримувати за допомогою рабської праці. Вони милосердно зруйнують її і тобі не доведеться спостерігати за своїм дітищем в руках у мародерів. Але видобуток міді — значно простіша робота. «Мідь д’Анконій» могла б витримати цілі покоління грабіжників і рабів. Грубо, жалюгідно, невміло, але вона могла б витримати і їй допомагали б існувати. Я мусив її зруйнувати.

— Що?

— Я руйную «Мідь д’Анконій» свідомо, обдумано, за планом і власними руками. Мені довелося настільки ретельно все спланувати і так тяжко працювати над цим, наче я накопичував статки. І все для того, щоб вони цього не помітили й не перешкодили мені, щоб не дозволити їм захопити копальні, аж поки не стане вже занадто пізно. Всі свої зусилля й енергію, які я сподівався вкласти в «Мідь д’Анконій», я справді вкладаю… Тільки моя справа від цього не розростається. Я зруйную кожен останній шматочок, витрачу кожне пенні зі свого багатства, знищу кожен грам міді, що міг би прогодувати грабіжників. Я не покину своїх копалень такими, якими я їх знайшов, я віддам їх хіба що у тому стані, в якому на них натрапив Себастьян д’Анконія, — і нехай спробують існувати без нього або без мене!

— Франциско! — закричала вона. — Як ти міг себе до такого змусити?

— З милості тієї ж любові, яку відчуваєш ти, — тихо відповів він. — Моєї любові до «Міді д’Анконій» і до духу, який надав цій любові форми. Надав колись — і одного дня надасть знову.

Вона не рухалась, намагаючись осягнути всі елементи того, що їй відкрилось, і лише німіла від шоку. Серед тиші з радіо продовжувала лунати симфонія, і ритм акордів здавався їй схожим на повільне, урочисте гупання кроків, тим часом, як Даґні одним поглядом намагалась охопити всі дванадцять років одночасно: замучений хлопець, який просив про допомогу в неї на грудях; чоловік на підлозі вітальні, який грався в кульки і реготав над руйнуванням великих підприємств; чоловік, який кричав: «Кохана, я не можу!», відмовляючись їй допомогти; чоловік, який піднімав тост у задимленому барі: за роки, протягом яких Себастьянові д’Анконії доведеться чекати…

— Франциско… Я стільки всього припускала стосовно тебе… І ніколи про це не думала. Я навіть уявити не могла, що ти — один із тих, хто все покинув…

— Я був один із перших.

— Я думала, що вони завжди зникають.

— Хіба ж я не зник? Хіба ж то було не найгірше, що я з тобою зробив, залишивши замість Франциско д’Анконії, що ти його знала, якогось дешевого гульвісу?

— Так… — прошепотіла вона. — Тільки найгірше — те, що я ніколи в це не вірила… Ніколи. Я все одно щоразу бачила в тобі Франциско д’Анконію.

— Знаю. І знаю, як це на тебе впливало. Я намагався допомогти тобі зрозуміти, однак було занадто пізно, щоб зізнаватися. Даґні, якби я сказав тобі — того вечора чи, скажімо, у день, коли ти прийшла мене вилаяти за «Рудні Сан-Себастьяну», — що я не безцільний нероба і покинув справу, щоб пришвидшити руйнування всього, що для нас було святим, щоб посприяти руйнуванню «Міді д’Анконій», «Таґґарт Трансконтиненталь», «Нафти Ваятта», «Сталі Ріардена», — тобі було б простіше це прийняти?

— Було б складніше, — прошепотіла вона. — Не певна, що я навіть зараз можу це прийняти. Ні твого зречення, ні мого власного… Але, Франциско, — і Даґні раптово відкинула назад голову, піднявши на нього погляд, — серед усього того пекла, в якому тобі довелося жити, я була…

— О, так, моя дорога, так, ти була найгіршим покаранням! — він вибухнув криком відчаю, змішаним зі сміхом, дозволяючи собі виявити всю ту муку, якої так хотів позбутися. Франциско взяв її руку і притиснувся до неї устами, а потім, прагнучи приховати відбиток тих років на своєму обличчі, заховав і його в долоні Даґні. — Якщо це така спокута, що неправда, — то ось як я розплатився за твої страждання. Адже я знав, що роблю з тобою, — і все одно був змушений іти далі. І чекати, чекати, щоб… Але все вже минулося.

Він звів голову, всміхаючись, і подивився на неї з ніжністю та прагненням захистити, й Даґні зрозуміла, що