Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

— Не переймайся, Мішелю. Це дурниці.

Я ловив співчутливі погляди. Усіх цікавило, скільки ж я протримаюсь у сутичці з людожером, хай навіть незрячим. Вони розуміли, що в мене немає й тіні шансу проти Леоніда, тож не переймалися через свої інвестиції. Думка про мою перемогу не вписувалась у рамки реального. Це було так само неймовірно, як і те, що жертва роздере лева або людина злетить, махаючи руками, чи Ліхтенштейн переможе Червону армію.

По мені пробігли мурашки, і захотілося в туалет. Я ще можу втекти — зараз або ніколи. Неможливо грати в такому стані, ще й коли ваш сечовий міхур от-от вибухне. Стався свого роду спалах. Я їх побачив. Їхні блискотливі очі. Глузливі посмішки оголили зуби, готові вкусити. Плювали вони на мене з високого дерева. Вони вже фантазували, як спустять гроші, примножені вп’ятеро, завдячуючи цьому недоумку Віктору. Цей товстюх таки тупий! Вони не далеко від нього втекли. Життя як казино. З одного боку є ті, хто вірять у талан і програють, та невірці, які щоразу зривають куш. Сьогодні власником казино виступав Віктор: такий собі співчутливий трунар, він знав, що скоро здере з них шкуру, але поки змушений приховувати душевну втіху.

— Розслабся, — порадив Володимир.

Я сів проти шахівниці. Леонід допив «сто другий» Томаша та замовив у Жакі пляшку «Кот-дю-Рону».

— Сподіваюсь, я пишатимуся тобою, — сказав мені Ігор.

— Леоніде, не забувай, ми поставили на тебе, — вигукнув Імре. — Грошики нам потрібні.

— Мішелю, грай як завжди, — кинув Томаш.

— Мені було б легше грати в тиші. Треба сконцентруватись.

Грегоріос узяв окуляри, поміряв.

— Нічого не видно.

— Для того їх і придумали, — привітним голосом пояснив Віктор.

Варто остерігатися низькорослих череванів, товстощоких добродіїв з янгольським виглядом першопричасників. Вони найнебезпечніші. До мене підсів Леонід. Поставив келих з вином на круглий столик. Надів світлонепроникні окуляри. Підвів голову, наче в пошуках світла, навмання простягнув руку, щось намацав й мало не скинув свого ферзя.

— Як хочеш, я пересуватиму твої фігури, — сказав Павло. — Казатимеш куди.

— Ну бодай раз Павло виграє партію, — видав Томаш.

— Я так само прошу тиші, — мовив Леонід. — Чи ти готовий, Мішелю?

Усі принишкли в очікуванні першого ходу. Я замислився. Як гравець, що розпочинає партію й одразу прораховує наступний хід. Правда, я був Ботвинником, найсильнішим гравцем світу. Я посунув пішака е2-е4. Цей тупак «Константинопольський» відповів своїм пішаком с7-с6. Оригінальний початок військової операції. Я повів далі d2-d4, він заблокував мене d7-d5. Головне — не квапитись. «Все має здаватися природним», — утовкмачував Леонід напередодні. Щоразу він давав указівку, і Павло пересував за нього фігури. На дев’ятому ходу я вдався до незначного рокірування. Це викликало перешіптування глядачів.

— У малого виходить.

— Непогано грає.

Якщо одного дня я залишусь без роботи — подамся в «Комеді Франсез». Я грав не партію, а роль, заздалегідь вивчивши кожен рядок, з партнером, що знав текст, як свої п’ять пальців. Ми обмінювалися репліками, як двійко старих лицедіїв. Але ми вже постарались! Більше не прикидалися. Ми вжилися в наших персонажів, були щирими, спонтанними, живими, перебували на піку напруги, дещо вагалися, вичікували, сиділи зі зморшками на чолі, захоплювалися, часом зневірялися, дивувалися і вдавалися до глибоких роздумів. Решту цікавив тільки бій. Леонід скидався на справжнього незрячого, якого мій кінь e2-d4 загнав у скруту. Втративши контроль над вертикаллю короля, його тура відкрила доступ до центру моєму королю. Леонід сповільнив гру. Відчувалось, що перед ним проблема. Він простягнув руку перед собою.

— Чим ходитимеш? — спитав Павло.

— Подай келих, чорт забирай!

Павло дав йому вина, і той випив одним духом. Напруга зростала. Зітхання, відкашлювання. Хустинки втирали піт з чола.

— Просто нереально, як він тримає в голові всі фігури. Яка пам’ять! — сказав Томаш.

— Стули пельку! — відрізав Володимир.

— Я хочу пити, — сказав Леонід. — Освіжіть келих!

Павло долив «Кот-дю-Рону». Леонід відпив половину і затримав його в руці.

— Нагадайте останній хід малого, — попросив він незвичним тоном.

— Він пішов конем із сЗ та взяв пішака на Ь5.

Із цієї миті все пішло не за планом. На сорок першому ходу я мав узяти чорну туру та спровокувати його на обмін турами, щоб позбавити його останнього слона. Він мовчав. Краплі поту котилися скронями. Обидві руки затулили обличчя. Він довго сидів понурений, напружений, пальцями куйовдив волосся. 

— Не може бути! — вигукнуа він.

— Так і є, — сказав Павло.

У подальших подіях моєї вини не було. Я робив усе як треба. Відступився Леонід. Замість піти своєю турою g1-f1, як зробив свого часу Константинопольський, він пересунув ферзя на с6. Я не знав, чим відповісти. Я такого не чекав! Ніхто з присутніх нічого не помітив. Я штовхнув його ногою під столом. Він усміхнувся. Раптом мене осінило. Леонід придумав, як переграти Ботвинника. Це виявилось сильнішим за нього. Він не опирався, хоча й знав, що це влетить йому в кругленьку суму. Зіграв проти себе. Жоден із тих гравців, які досліджували й аналізували партію, не побачив, що Константинопольський міг виграти. Леонід перевершив свого учителя. Я точно знав — мені не викрутитись. «Ботвинник» програє. З натовпу лише одиниці відчули, що в мене пахне смаленим. Ігор дивився на мене співчутливо. Я зробив усе від мене залежне, аби бодай не впасти в очах загалу. Ця партія так і не стала винятком із правила. Голіаф переможе, а Давиду дістанеться по повній.

Віктор Володін борсався закутками своєї пам’яті в пошуках відголосків цієї дурнуватої гри. Його остання партія відбулася за громадянської війни, під час облоги Перекопа в жовтні 1920 року, ще до евакуації армії Врангеля. Йому було двадцять, відтоді він не грав сорок три роки. Він відчув радісне збудження у загальних перешіптуваннях та прикрих здогадках, що партія повернула на лихе.

— Втрачаєте колишні навички, Вікторе?

— Ми думали, ви хитріший.

— Як вам узагалі спало на думку поставити на хлопчака?

— Якоїсь миті я навіть злякався. Малий непогано грав. Створив йому скрутну позицію. Але Леонід переграв ситуацію.

— Готуйте грошики, Вікторе.

— Ми вип’ємо за ваше здоров’я!

— Про що це ви? — спитав Віктор. — Малий виграє.

— Йому мат за три ходи. Він не викрутиться, — стверджував Володимир.

— Не може бути!

На п’ятдесятому ходу, саме коли Леонід мав мене знищити, роз’ярілий Віктор різко провів рукою по дошці, і фігури розлетілися залом. Не встигли ми отямитися, як Леонід скинув окуляри, оцінив скоєне, накинувся на нього й почав кулаком гатити тому в обличчя. Він бив люто. Нарешті до нас дійшло,