Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

що він зараз заб’є його на смерть. Усі кинулися їх рознімати. Він уже гамселив Віктора ногою в живіт. Останній на диво моторно для своїх параметрів схопився на ноги. У нього було підбите око. Над бровою рясно точилася кров. Він чкурнув, не забравши грошей. Леоніда відпустили. Його сорочка багріла кров’ю патрона.

— Я практично його переміг! — горланив Леонід.

— І так зрозуміло. Теж мені досягнення — переграти Мішеля, — сказав Павло.

— Ти йолоп! Та я б переміг Ботвинника!

Не зрозумів ніхто. Крім мене. Партія зосталася недограною, після бурхливих обговорень дійшли висновку, що немає сенсу щось платити чи вимагати ставку. Кожен залишився при своєму, ніяких нарікань на розірване парі.

— Але ж ти непогано граєш, — запевнив Володимир.

— Ти прогресуєш, — сказав Ігор. — Я тобою задоволений.

— Тепер він зовсім як ми, — підсумував Леонід.

І зайшовся нервовим сміхом, невпинним та заразливим. На всю горлянку — і не міг зупинитися. Дихання зривалося. Засльозилися очі, він схлипував. Не розбереш, сміється він чи корчиться від болю.

— У моєї кузини епілепсія. Щось схоже на це, — зауважив Віржиль.

— Це не напад, — запевнив Ігор. — Це така дивна істерика.

Усі вирішили, що він спричинився. Як то часом нагодиться з видатними гравцями. Вони досягають такого піку розумової активності, інтелектуальної чистоти й церебральної концентрації, що опиняються по той бік. Найрозумніші з нас використовують лише п’ять-шість відсотків ресурсів сірої речовини. Вони ж залучують іще кілька відсотків, які переселяють їх у світ, до якого більшість смертних не можуть за ними пробратися. Це дозволяє їм ділити шахівницю з Ісусом Христом, Наполеоном, Ейнштейном чи самим собою. Побутує одна історія про іспанського гросмейстера, що, розгромивши безліч разів Фрейда і Маркса, сімнадцять років розігрував повну неочікуваних поворотів партію із самим Дияволом. Останній ледь боронив позиції. Леонід повернувся на наш бік доволі швидко. Зблідлий, ослаблий, він тремтів. Нижня губа дрижала. Плакав, мов хлопчик.

— Я переміг Ботвинника!

Балаган дозволив мені вислизнути. На вулиці накрапало. Мені хотілось сигарети. Купити пачку я не наважувався. Саша чекав на переході. Я зупинився на порозі. Не хотів з ним розмовляти. Засвітилося червоне. Він не перейшов. Обернувся, помітив мене, усміхнувся. Підійшов.

— Ви прогресуєте, милий Мішелю, мої вітання. Чи то нещасний Леонід утрачає хватку.

Миттю мене охопив страх: а що, як він упізнає партію?

— Не знаю вже, чи то Леонід перепив, чи на вас зійшло натхнення. Важко віриться. Фортуна й шахи несумісні. Як вам удалося з ним конкурувати? Я був повірив, що ви його здолаєте. Щоб створити йому небезпечну ситуацію, потрібен неабиякий талант. Сорок ходів ви зіграли, мов гросмейстер, а потім усе пішло шкереберть. Він викрутився влучним піруетом, а ви грали, як йолоп. Наче не розуміли, як бути далі. І те, що цей кабанюра Володін поставив на вас проти Леоніда, хай навіть незрячого, видається сюрреалістичним. Вам пощастило, що решта безнадійно наївні.

Він чекав відповіді з фірмовою легкою посмішкою та зіщуленими очима. Пригостив мене «Голуаз» та прикурив. Визнати фальшиву партію — означає визнати себе нікчемою. Як розкрию правду — він згидує дружити з ошуканцем. Я курив, наскільки ставало легень. І витримував його погляд. Щойно я набрався духу в усьому зізнатись — Ігор урятував мене своєю появою.

— Якого дідька ти стоїш із цим типом?

— А що? Ми балакаємо.

— Так не піде, Мішелю. Ти з ним чи з нами?

Я переводив погляд з одного на іншого. Саша залишався незворушним. Ігор скипів. Я злякався, що він на нього зараз накинеться.

— Якби ти пояснив, я б зрозумів.

— Це давня справа, тебе не стосується. Скажу єдине: не довіряй йому.

Саша зробив вибір за мене:

— Позбавляю вас клопоту, Мішелю.

— Попереджаю тебе, — пригрозив Ігор. — Тобі тут більше не раді. Якщо ще раз прийдеш, я натовчу тобі пику. Останнє попередження!

Саша всміхнувся, знизав плечима.

— Оце нажахав. Тепер усю ніч не спатиму, — відповів він спокійним тоном.

Він обернувся й поволі пішов у напрямку авеню Дан-фер-Рошро.

— Ти можеш до нього приєднатися, — сказав Ігор. — Але тоді до цього Клубу не повертайся.

— Я з вами, Ігорю.

Він поклав руку мені на плече й притис до себе.

— Я радий, Мішелю. Робиш надзвичайні успіхи. Я розповідав тобі про мого сина?

— Небагато.

— Він твій ровесник. Ви б поладнали. То ти тепер куриш? Віднедавна?

— Одну сигарету час від часу.

Ігор розповів нам про зустріч патрона і його робітника. Віктор мав перев’язану руку, запливле око, роззявлений рот, розпухле обличчя насиченого фіолетового кольору, нестачу двох зубів і перекошену щелепу, що спричиняла шепелявість. Він уже збирався повідомити Леоніда про звільнення за нанесення важких тілесних ушкоджень із побиттям і пораненням, що могло призвести до смерті його начальника. Але той не дав йому договорити.

— Звільниш мене, і я заріжу тебе як свиню, бо ти нею і є. «Кинджалом Распутіна», твоїм подарунком. Навіть не говоритиму, що тобі заподію. Ти мене знаєш, Вікторе Анатолійовичу, я не жартую. Пригадуєш, що робили з біляками, якщо, бува, впіймали одного? Ти вимолюватимеш смерть.

Подумавши, Віктор передумав його звільняти. Поводився, наче нічого й не сталося, і пояснював, що послизнувся на сходах свого будиночка в Л'Aï-ле-Роз.

12

У червні відбулася грандіозна подія. Я б іще назвав її приголомшливою, неабиякою, винятковою. От тільки я єдиний, хто її помітив. Я чекав обговорень, позитивних відгуків, схвальних висловлювань. Ждав, що до мене підходитимуть, тиснутимуть руку, плескатимуть по плечу. Так прочекав тиждень. Без змін. Але ж таке не може зостатись непоміченим. Це немислимо, нелогічно й несправедливо. Доведеться звикати. Зрештою, Ван-Гог не продав за життя жодної картини, Кафка помер невідомим, а Рембо розчинився в загальний байдужості.

— А якщо я покажу тобі щось надзвичайне? — спитав я Жульєтт, дочекавшись паузи в її базіканні.

— Що саме?

Коли в її голівці зароджується якась ідея, Жульєтт спроможна двадцять разів повторювати прохання, знову і знову напосідати з різних боків. Вона успішно практикує вроджену техніку домагатися бажаного виморюванням жертви. Ви погодитеся на що завгодно, аби вона дала вам спокій. Я був незворушний.

Криштальне небо. Шовкове повітря. Ми перетнули Люксембурзький сад, спустилися вулицею Бонапарта аж до церкви Сен-Сюльпіс. Дійшли до «Фоторами». Я спинився перед вітриною. Вона дивилася, не розуміючи, на що.

— І що тут?

— Поглянь на світлини.

Вона спинила погляд на виставлених роботах. Завмерла.

— Цього не може бути!

— Може!

На маленьких мольбертах хизувалися два чорно-білих фотознімки Акіда й Галатеї. На картонці була біла наліпка великими буквами: «Мішель Маріні».

— Ти зробив ці фото? — вигукнула Жульєтт.

— Усередині є ще.

— Вони захопливі!

— Як тобі?

— Неповторно. Де