Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

— Сподіваюся, ви розшукаєте його, містере Най. Задля нього самого. У нас двоє синів, він первісток. Ми його любимо, але ж... Ну звісно, я розумію. Він ніколи б не поїхав так зненацька. Не подався б геть, не сказавши нікому й слова — ні батькові, ні братові. Мабуть, знову вскочив в якусь халепу. І що це з ним діється? Чого він такий?

Вона повела очима через невеличку, тепло натоплену кухню туди, де, згорбившись у кріслі-гойдалці, сидів Уолтер Гікок — її чоловік, батько Річарда Юджіна. Він був худий, виснажений, із бляклими, повними зневіри очима й зашкарублими руками, а коли заговорив, голос його звучав так, наче давно вже не був у вжитку.

— У дитинстві мій син був нічим не гірший за інших, містере Най,— сказав містер Гікок.— Чудовий спортсмен, завжди серед перших у школі. Баскетбол, бейсбол, футбол — скрізь відзначався. І вчився добре, з деяких предметів тільки відмінні оцінки мав. З історії, з креслення... Школу він закінчив у червні сорок дев’ятого й хотів піти до коледжу. Вчитися на інженера. Та ми не могли йому допомогти. Просто грошей не було. Їх у нас ніколи нема. Ферма наша вся кругом сорок чотири акри, то й так ледве животіємо. Мабуть, Діка тоді пригнітило те, що в нього не вигоріло з коледжем. Спочатку він пішов працювати на залізницю в Канзас-Сіті. Заробляв сімдесят п’ять доларів на тиждень. Він собі розважив, ніби цього досить, щоб завести сім’ю, отож вони з Керол і одружилися. Їй тоді було всього шістнадцять, а йому дев’ятнадцять. Я завжди вважав, що нічого доброго з того не вийде. Так воно й сталося.

Місіс Гікок, опасиста кругловида жінка, що її м’яких рис не огрубило життя, сповнене цілоденної праці, докірливо мовила:

— Трійко милих хлопчаків, онуки наші — ось що з того вийшло. Та й Керол дівчина хороша. Вона нічим не винна.

Містер Гікок провадив далі:

— Вони найняли собі чималий будинок, купили новісіньку машину й відтоді вже не вилазили з боргів. Навіть коли Дік працював на швидкій допомозі й мав кращі заробітки. А потім він знайшов місце в «Марші Б’юїк» — це велика майстерня в Канзас-Сіті. Був там механіком і фарбарем. Та вони з Керол жили надто розкішно, купували речі аж ніяк не по своїх грошах, і Дік почав шахрувати з чеками. Я все-таки гадаю, що якось воно пов’язане з тою катастрофою. Коли він розбився в машині й дістав струс мозку. Після того він дуже змінився. Став грати в карти, підробляти чеки. Раніше він ніколи такого не робив. Десь тоді ж таки й з тією другого зв’язався. Через неї і Керол покинув.

Місіс Гікок сказала:

— Дік не мав іншої ради. Ти ж пам’ятаєш, як Маргарет Една до нього горнулася.

— Хіба треба піддаватися кожній жінці, яка тебе вподобала? — заперечив містер Гікок.— Ну, а далі, містере Най, ви, мабуть, знаєте все не гірше за нас. Чому нашого сина засадили в тюрму. Він одбув там сімнадцять місяців тільки за те, що позичив мисливську рушницю. Узяв в одному будинку тут по сусідству. Нехай там кажуть що хочуть, а красти її він і не думав, я певен... Оце його й згубило. Відколи вийшов з Ленсінгу, він став до нас однаково що чужий. Слова йому не можна було сказати. Вважав, що весь світ проти нього, проти Діка Гікока. Навіть друга жінка його покинула, подала на розлучення, коли він був у тюрмі. Одначе трохи згодом він нібито заспокоївся. Працював у майстерні Боба Сендза в Олейті. Жив удома, з нами, рано лягав спати, нічим не порушував умов дострокового звільнення. Мушу вам сказати, містере Най, я на цьому світі не житець, у мене рак, і Дік про це знав — цебто що я хворий. Якось недавно — ще й місяця, мабуть, не минуло,— саме перед тим, як утекти, він сказав мені: «Ти завжди був для мене добрим батьком. Я ніколи більше не завдам тобі прикрощів». Він сказав те, що думав, я знаю. Бо душа в нього добра. Коли б ви побачили його на футбольному полі чи зі своїми дітьми, ви б мені повірили. О господи, і що це з ним знову сталося? Просто не знаю, що й думати.

— А я знаю,— озвалась його дружинаг Вона знову взялася була штопати, але сльози застилали їй очі.— Це все отой його товариш. Ось що з ним сталося.

Їхній гість, агент КБР Гарольд Най, заклопотано нотував щось у записнику, де вже було чимало відомостей, здобутих за довгий день, що пішов у нього на перевірку свідчень Флойда Веллза. Поки що всі зібрані факти переконливо підтверджували Ведлзову версію. 20 листопада підозрюваний Річард Юджін Гікок прогулявся по крамницях у Канзас-Сіті, залишивши в них аж сім «липових» чеків. Най обійшов усіх потерпілих — торговців фото- й радіотоварами, ювеліра, продавця з крамниці готового одягу,— і кожен з них, поглянувши на фотографії Гікока й Перрі Едварда Сміта, впізнавав у першому того, хто виписував чеки, а в другому — його «мовчазного супутника».

Один ошуканий торговець сказав:

— Головним був оцей (Гікок). Такий балакун, що куди там, не хочеш — а повіриш. А другий і рота не розтулив. Я ще подумав, чи він не іноземець який — може, мексіканець абощо.

Потім Пай поїхав до околишнього містечка Олейта, де мав розмову з останнім хазяїном Гікока, власником автомайстерні Бобом Сендзом.

Так, він працював у мене,— сказав містер Сендз.— Від серпня до... Здається, востаннє я його бачив дев’ятнадцятого листопада. Чи, може, двадцятого. Він покинув роботу, не попередивши мене. Просто подався геть, а куди — я не знаю, та й батько його не знає... Чи здивувався я? Ну звісно, що здивувався. У нас із ним були добрі стосунки. Щось таке, знаєте, в ньому є, в Дікові. Уміє він подобатися людям, Іноді він заходив до мене додому. Та от навіть за тиждень перед тим, як він зник, ми зібрались у мене з товаришами, влаштували таку собі вечірку. Дік ще привів свого приятеля, одного хлопця з Невади, що приїхав з ним побачитись. Його звали Перрі Сміт. Чудово грав на гітарі. Грав і пісні співав, а потім вони з Ділом задля сміху завелися змагатись — хто підніме більшу вагу. Той