Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

Думав, усе це просто балачки. В Ленсінгу воно не дивина. Там тільки й чуєш звідусіль: ось вийду на волю, то я й те, й те — нальоти, грабунки, усе що хочеш. Та здебільшого все це пусті нахваляння. Ніхто й не зважає на них. Отож коли я почув ті слова по радіо, то просто вухам своїм не повірив. А проте воно таки сталося. Достоту як казав Дік...

Така була розповідь Флойда Веллза, хоч тоді, в першу мить, він ще й не помишляв про неї. Боявся, що інші в’язні дізнаються про його виказ і тоді за життя його, як він сам висловився, «ніхто не дасть і дохлого койота».

Минув тиждень. Веллз слухав радіо, уважно стежив за повідомленнями в газетах і в одній з них прочитав, що канзаська «Ньюс» запропонувала винагороду в тисячу доларів за будь-які відомості, що допоможуть знайти й викрити злочинців. Це його зацікавило, і він майже зважився відкритись. Але все ще боявся, і не тільки інших в’язнів. А що, як власті визнають і його причетним до вбивства? Зрештою, саме він напровадив Діка на будинок Клаттерів. До того ж йому цілком можуть закинути, що він знав про Дікові наміри. Одне слово, хоч як на це дивитися, становище його дуже непевне, а виправдання сумнівні. Отож краще мовчати...

Минуло ще десять днів. Настав грудень. Судячи з дедалі коротших газетних повідомлень (радіо взагалі не згадувало більше про цю справу), слідство було так само безпорадне й не мало жодних доказів, як і того ранку, коли виявлено голкомбську трагедію.

А він знав. І нарешті, знеможений потребою «комусь звіритися», розповів про все одному товаришеві по камері.

— Близький приятель. Католик, страшенно побожний. Він спитав мене: «То що ти думаєш робити, Флойде?» А я й кажу: «Та от сам не знаю. А що б ти мені порадив?» Ну, він почав мене переконувати, що треба йти до начальника тюрми, бо як я, мовляв, житиму з таким тягарем на душі. Сказав, можна зробити так, що ніхто в тюрмі й не догадається про мій виказ, і пообіцяв усе влаштувати. Другого дня він пішов до начальникового заступника й передав йому нібито моє прохання, щоб мене викликали. Сказав, що, можливо, від мене вони дізнаються, Хто вбив Клаттерів. Ну, той звісна річ, одразу ж послав по мене. Спочатку я боявся, та потім згадав містера Клаттера — який він був добрий до мене,— отож і розповів усе заступникові, а тоді й самому начальникові, Гендові. І коли я ще сидів там, в його кабінеті, він зняв телефонну трубку...

Начальник тюрми Генд зателефонував Логену Сенфордові. Вислухавши його, Сенфорд поклав трубку, віддав кілька розпоряджень, а тоді подзвонив Елвінові Дьюї.

Того вечора Дьюї повернувся додому з цупким конвертом. Мері була в кухні, готувала вчерею. Тільки-но Дьюї з’явився на порозі, вона одразу ж заходилась розповідати йому про домашні турботи. Їхній кіт напав на сусідського спанієля і, здається, серйозно пошкодив йому око. Дев’ятирічний Пол звалився з дерева. А дванадцятирічний батьків тезко взявся палити у дворі сміття й розвів такий вогонь, що він мало не перекинувся на сусідні садиби. Хтось — Мері не знала хто — навіть викликав пожежну команду..

Поки дружина змальовувала ці лихі пригоди, Дьюї наливав каву їй і собі. Аж раптом Мері спинилася на півслові й втупила в нього очі. З того, як пашіло його обличчя, вона здогадалася, що він радісно збуджений.

— Елвіне, любий... Приємні новини? — спитала вона.

Дьюї мовчки подав їй конверт. Вона витерла мокрі руки, сіла до столу й, розкривши конверт, видобула звідти фотографії двох молодиків — білявого й брюнета із смаглявим обличчям,— так звані поліцейські портрети. До фотографій були долучені дві особові справи з короткими умовними записами. В анкеті білявого говорилося:

«Гікок, Річард Юджін. Чол. КБР — 97 093. ФБР — 859 273. Адреса: Еджертон, Канзас. Нар. 6.6.31, К.-С, Канз. Зріст: 5 ф. 10 д. Вага: 175 ф. Волосся: біляве. Очі: голубі. Будова: міцна. Колір обличчя: червонуватий. Фах: фарбар машин. Злочин: шахрайство, підробка чеків. Звільнений достр. 8.8.59».

Друга анкета була така:

«Сміт, Перрі Едвард. Чол. Місце нар.: Невада. Зріст: 5 ф. 4 д. Вага: 156 ф. Волосся: темно-кашт. Злочин: крад., втеча. Заарештований: (не заповнено). Ким: (не заповнено). Заходи: передано до тюрми шт. Канзас із окр. Філіпс. 5—10 р. Звільнений достр. 7.6.59».

Мері роздивлялася Смітове обличчя, сфотографоване в профіль і анфас,— обличчя самовдоволене, неприязне, проте по-своєму гоже: гарно окреслені уста й ніс, імлисті мрійливі очі, також досить гарні і, як визначила вона подумки, виразисті, наче в актора. Виразисті, але водночас і лихі. Хоча й не такі лихі, не такі «відверто злочинницькі», як у Річарда Юджіна Гікока. Вражена поглядом Дікових очей, Мері несамохіть пригадала один випадок із свого дитинства: якось вона побачила рись, що попалася в пастку, й підійшла ближче із щирим бажанням визволити її, та очі тварини, сповнені болю і ненависті, вмить розвіяли співчуття і вкинули її в жах.

— Хто вони? — спитала Мері.

Дьюї переповів їй Веллзову історію, тоді сказав:

— Дивна річ. Ось уже три тижні ми тільки те й робимо, що розшукуємо людей, які будь-коли працювали на Клаттеровій фермі. Можна подумати, що нам оце просто пощастило. Та ще день-два — і ми самі натрапили б на цього Веллза. Дізналися б, що він у тюрмі. А тоді однаково докопалися б до правди.

— А ти певен, що це правда? — спитала Мері. Дьюї та його помічники вже прослідкували сотні ниток, що нікуди не вели, і вона хотіла застерегти чоловіка від нового розчарування, побоюючись за його здоров’я. Він був зовсім знервований, висотаний до краю і викурював по три пачки сигарет на день.

— Ні, не певен,— відказав Дьюї,— але нюхом чую, що так.

Його тон майже переконав Мері. Вона знову схилилася над фотографіями на кухонному столі.

— Поглянь на нього,— показала пальцем на обличчя білявого молодика.— Які страшні очі! Наче пронизують тебе.— Тоді сховала фотографії назад у конверт.— Краще б ти мені їх не показував.

Того ж таки вечора інша