Читати книгу - "Знайдені, Євгеній Шульженко"

Дівчина сіла на коліна та простягнула руки до ноги Руслана. Як тільки вона торкнулась хлопця, той заціпенів. «Я спробую все зробити швидко» - Мілана сподівалась, що її думки дійдуть голови хлопця, але не була в цьому впевнена. Дівчина підняла ножа, зупинившись на декілька секунд, крикнула та встромила обережно в ногу. Одразу, вона відчула біль хлопця. Вона розуміла, що зараз він стоїть в дивній позі, а з ноги почала текти кров, віддаючи біль.

Мілана відчула, що руки в неї почали трястись. Вона зціпили зуби та почала возити ножом в рані хлопця. Не дивлячись на прохолоду проміжного світу, дівчина відчула, що спітніла. Несподівано, вона торкнулась чогось твердого. «Я сподіваюсь, це не кістка» - повторила собі сотні разів Мілана, заціпивши твердий предмет. Хвилі болю розходились в усі сторони, від чого зосередитись було дуже важко.

Секунд тридцять Мілана возилась з предметом, що наче не хотів вилазити, але за мить він піддався та вискочив з тіла хлопця. На землю впав кіготь, що одразу почав кидати іскри та світитись все яскравіше та яскравіше. Хлопок. Наче вдарила блискавка, все навколо освітилось та потемніло. «Зроблено!» - зраділа Мілана та відпустила Руслана. Останнє, що дівчина встигла побачити – це те, що хлопець впав на землю, потім його силует зник, звільнившись від чар істот.

Мілана закрила очі та заспокоїлась, вигнала темряву, запрошуючи думки назад, в голову. Несподівано вона почула те, що боялась більше за все. Це був поклик. Істоти кликали її, не зрозуміло хто саме, але поклик був швидким та дуже гнівним. Мілана одразу уявила свою стіну, закрившись від оленя та рисі. «Мене немає вдома!» - сама собі сказала Мілана, розуміючи, що така відповідь торкнувшись стіни, просто зникне в повітрі.

Дівчина зосередилась та повторила перехід в світ лісу. Треба негайно тікати, істоти знають про втечу. Можливо, поки вони не повністю готові пов’язати зникнення Софії з Міланою, але як тільки дізнаються за Руслана – зрозуміють все й одразу. Одразу, після цієї думки, дівчина відчула вітер, шелест дерев. Майже одразу, як наче увімкнули гучність, з’явився тихий крик Софії та стогін Руслана.

Дівчина відкрила очі та підскочила на ноги. Побачивши, що Софія заціпеніла з переляку, кинулась до хлопця. Він сидів на землі, міцно стискаючи руку на рані на нозі. Він глянув на Мілану, збентежений та розгублений. Хлопець не кинувся на неї з звинуваченнями, не почав чортихатись чи погрожувати. Він подивився на Мілану поглядом, в якому можна було легко прочитати – «Дякую!».

Зітхнувши з полегшенням, дівчина швидко оглянула дітей. Софія була одягнута в довгі темні шорти, тому якщо трохи підкоротити їх – нічого страшного не буде. Мілана знову дістала з кишені ножа та опустилась біла подруги. Вона пояснила, що потрібно затягнути рану Руслана, для цього треба тканина. Софія швидко махнула головою та виставила ногу вперед. Ножом обережно відрізали декілька стрічок, підскочили до хлопця.

За декілька хвилин, ногу Руслану обмотали, зупинивши кров. Пов’язка була не дуже надійною, але іншого під рукою не було. Мілана дуже сподівалась, що рана не дуже глибока та не зашкодить хлопцеві.

- Друзі, - тихо мовила Мілана, - нам потрібно тікати, - вона показала рукою в сторону табору, - вони вже знають про Софію. Нас будуть шукати.

- Ти кажеш, - сказав втомленим голосом Руслан, - що в цьому винен Костя?

- Не винен, - пояснила дівчина, - він та його подруга Аринка, - вона побачила здивування хлопця, - це не діти, це стародавні істоти, - вона подивилась на Софію, бо дівчина теж потребувала відповідей, - вони тримають дітей в цьому лісі силою, - вона помовчала, - вони харчуються нашою радістю.

Софія схопилась руками обличчя, наче злякалась від почутих слів. Руслан з огидою глянув в сторону табору. Мілана одразу пояснила, що боротись з цими істотами силою не можливо, вони неймовірно сильні. Тут інші методи. Вона пообіцяла розповісти все, що знає, але лише тоді, коли вони будуть на галявині біля велетня дуба. Саме там їх будуть чекати Іван та Ліза.

Руслан стиснувши зуби, піднявся на ноги. Було видно, що йому боляче але жодного звуку хлопець не видавав. Він пішов вперед, кульгаючи, але впевнено та рішуче. Софія підскочила, витерла сльози рукавом та побігла за хлопцем. Мілана обернулась до табору, зітхнула та побігла вперед.

- Я запевняю вас, - сказала Мілана, обернувшись, - ми скоро будемо в безпеці, - вона показала рукою в сторону велетня дуба, - слухайтесь мене, виконуйте все, що вам скажу. – вона зітхнула вкотре, - Костя та Аринка неймовірно небезпечні, але поки вони не знають, що в вашій втечі винна я, лише здогадуються, - вона всміхнулась, - про Руслана ще ніхто не знає. Лише про Софію, - вона підняла плечі, - я впевнена, що Костя буде грати на хвилюванні Мар’яни, але ми маємо дістатись галявини.

Більше не чекаючи а ні хвилини, діти побігли в сторону велетня, через ліщину, що густими кущами поросла на краю дороги. Мілана постійно відчувала поклик, але сподівалась, що олень та рись не кинулись в їх сторону. «Хоча куди ж вони можуть ще бігти як не до велетня?» - хмикнула дівчина та звернула в кущі, зазиваючи дітей слідувати за нею.

Заскочивши до ліщини, трохи сповільнились, адже деревця били дітей по рукам та ногам, обличчю та животу. Було боляче, але не можна було зупинятись. Несподівано, перемінилась й погода. Сонце зникло за хмарами, темрява опускалась на землю. Мілана, чортихнувшись, прискорилась, але майже не влетіла в струмочок. Вона зупинилась та розставила руки. Руслан встиг зупинитись, але добряче штовхнув дівчину, від чого вона полетіла вниз, хапаючись дерев руками. В останню мить, Мілана зупинилась та підвелась.