Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Я вивчала бойову магію, – трошки ж вивчала… за книжкою, – й біохімію, – а нехай посушить голову, думаючи над тим, що це.

І, головне, я навіть не підтвердила її здогад, а, значить, не збрехала. Все, що вона сама надумає – це її проблеми.

– Ти хотіла сказати – алхімію? – поблимала своїми довгими віями Нерейда.

– Ну-у-у… так, – от де цей бісів монстр… коханий!.. коли він потрібен. – У рамках біохімії, – буркнула я, кидаючи кричущі про допомогу погляди на двері, за котрими це чудовисько зникло, і сподівалась, що мені вдасться пропалити дірку у перепоні, і в Колвіні за нею, якщо його взагалі може щось пропекти.

І (о, диво!) двері відчинились. Мабуть, мій ментальний крик був таки почутим, і до кабінету зайшли, потискуючи одне одному руки, Ігор та Сван. Мій «улюблений» професор подав мені руку, й ми, нарешті, залишили приміщення. На вулиці я вп’ялась у його лікоть лещатами:

– Мені ніхто нічого не хоче розповісти?!

Він навіть не розвернувся до мене, продовжуючи дивитись перед собою:

– Інгвар – це моє ім’я на тутешній манір.

– Брешеш! – тихенько рикнула я, чомусь впевнена у своїй правоті. – Я так розумію, що довіра в нас працює в односторонньому порядку!

– Лєр! – мені все ж презентували погляд, сповнений благання та каяття. – Заселимось до житла, що я зняв, та все розповім.

Випустивши його лікоть зі свого полону, я демонстративно потягла руку на себе, та Колвін оперативно спіймав мою долоню й затиснув у своїй:

– Лєрка! Я не винен, що нам весь час хтось, або щось заважає нормально поговорити. І потім: ми з тобою ще не достатньо опрацювали…

– Так-так! – перебила я його. – …мій ментальний захист. От і продовжимо. Одразу ж! І нехай дехто, – сподіваюсь, мої очі дійсно демонстрували повну й абсолютну рішучість протистояти будь-яким потенціальним зазіханням у бік мого особистого простору, – не розраховує на можливість закрити мені рота своєю нахабно-підступною тактикою – не цього разу!

Одна брова Ігоря трохи смикнулась вигинаючись у виразі легкого скепсису, в той час, як його губи намагались відтворити смутну посмішку:

– Так категорично?

Колвінський голос лунав чарівливим оксамитом, що ніжно обтікав від вух до п’ят, породжуючи в мені спекотну хвилю, що пронеслась у тому ж напрямку. О, мені були знайомі інтонації, котрі м’яко, та наполегливо заколисували здоровий глузд, утягаючи його до таких глибин, звідки виринати не хотілось зовсім… та не зараз. Я з викликом втупилась в стемнілі чоловічі очі:

– Цілком, – промуркотіла у тон йому, погравши бровами й посміхнувшись найчарівливішою зі своїх посмішок.

Ігор натяк зрозумів і, театрально зітхнувши, повернув мою руку на свій лікоть:

– Ти не будеш проти, якщо ми зараз навідаємось до одного Семарж’його ательє – найкращого у Стрельниці – й замовимо тобі вбрання на бал?

– Ми все ж таки ідемо на бал?

– У княжому палаці є одна чудова річ: хочу, щоб ти її побачила. Не сподобається – підемо.

– Що за річ? – відсутністю цікавості я не страждала ніколи.

Колвін трохи пом’явся:

– Не те, щоб річ… краще побачити, – він розвернувся до мене. – Ти ж бачила Чаров’я у Зимоліссі. А оформляли його стрельницькі майстри. Уяви, наскільки крутіше вони творять вдома.

Головне – закинути живця! Й ловили мене конкретно на мою слабкість, котра йменувалась цікавістю. Знає ж, що я не омину, аби не сунути свого носа туди, де є щось цікавеньке, яке так і дражнить мою уяву! І, так, я заковтнула цей інтригуючи виблискуючий гачок:

– Я не знаю, як поводитись на подібних заходах.

Ігор накрив своєю гарячою долонею мою руку на його лікті:

– Лєра, просто будь собою.

– А що мені казати, коли в мене питають: хто я та звідки?

– Правду.

Я ошелешено втупилась в нього:

– Тобто?

– У Дев’ятизем’ї чудово відомо про земний світ. Тут навіть є екстремальні тури туди для любителів полоскотати нерви. Тому, ти нікого особливо не здивуєш. До того ж, як ти вже зрозуміла, деякі земляни сюди теж потрапляють так чи інакше.

– А як до Лукомор’я потрапив Влад?

При нагадуванні імені мого друга Колвін аж поморщився вельми незадоволено:

– Він, як і ти, опинився не в тому місці й не в той час. Йшов парком, неподалік від порогу, коли там вирішили пополювати парочка вовкулаків. Ці нав’ї інколи забрідають і до твого світу. Зрозуміло, він почав опиратись та його було серйозно поранено. Йому пощастило, що підоспіли наші бійці. Якби рана в хлопця була несерйозною, його б залишили під опікою місцевих ескулапів. Та врятувати його могли лише у Лукомор’ї.

Так, світ затісний! А питання множаться, немов гриби після дощу:

– А вовкулаки… їдять людей? – мене навіть пересмикнуло від уявленої картинки.

– Ні. Людожерів серед них одиниці, й до наших світів мало хто з них забрідає, бо ж вони самі намагаються винищувати таких, оскільки люди їм потрібні для іншого. Найбільш ходова валюта у Наві – енергія. На чорному ринку Дев’ятизем’я – також. От за нею вони й полюють. Найсильніших – перетворюють у рабів.

– Але, крім енергії, вони ж щось їдять?

– М’ясо тварин, – кивнув Ігор. – Для цього у Наві існують великі ферми.

– А звірину вони розглядають лише, як матеріальну їжу?

– Якщо ти про енергію, то тваринна – не надто підходить, що людині, що вовкулаці, що будь-якій іншій істоті. Тільки у випадку крайнього виснаження.

По моїй спині пронеслось неприємне тремтіння:

– І, як багато подібних істот?

Ігор схилив голову до мене, і його волосся лоскотно ковзнуло по моїй щоці:

– Ти ж пам’ятаєш оморочницю?

– Таке забудеш! – хмикнула я, мимоволі тягнучи носом аромат кедра та ірисів, що майнув переді мною.

– У Наві є багато різних неприємних істот, – він зазирнув мені у вічі. – Я, начебто, теж – не зовсім людина.

– Ти ж не кидаєшся на людей, – я покосилась на нього, – без приводу.