Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Піднявшись по гвинтових сходах, ми опинились у затишному кабінеті, що кардинально відрізнявся від загального ансамблю артефакторії. Його стіни вкривав камінь, прикрашений розводами усіх відтінків персикового: від ніжно-бежевого до червоно-помаранчевого. Доповнювала інтер’єр ліана, що струменіла до низу довгими батогами з темно-бордовим листям з прозеленню. Всі ці тепло-гарячі кольори створювали відчуття більшого тепла, ніж було зсередини насправді.
Праворуч розташувались шафи з горіхового дерева, та про їхній вміст можна було лише здогадуватись, оскільки вони були закриті.
Ліворуч від вікна стояв масивний стіл з акуратними стосами аркушів, зошитів, блокнотів та іншої канцелярії. По центру столу красувався великий аметистовий шар, що слугував, мабуть, як і в кабінеті Колвіна, для отримання й передачі інформації.
За столом на стільці з високою різною спинкою сиділа миловидна дівчина. Її, сяюче шовком, каштанове волосся було зібране у високий хвіст, а очі дивного фіолетово-карого кольору, схожого на спілу сливу, радісно сяяли у бік Ігоря. З чого б це? Та коли вона підвелась і вийшла з-за столу назустріч нам, засяяли мої очі, але не радісно, а вимагаючи пояснення, оскільки мене перед подорожжю запевняли, що дами у Стрельниці носять переважно сукні та спідниці, а одяг даної особи демонстрував протилежне: чорні, схожі на шкіряні, штани були заправлені до високих замшевих ботфортів, а з такого ж матеріалу безрукавка була надіта зверху білосніжної батистової блузи з широкими рукавами, що були схоплені на зап’ястях мереживними манжетами. Проте, мій погляд було старанно проігноровано.
Першим поривом дівчини, як мені здалось, було кинутись на шию Колвіну. Та, кинувши погляд на мене (не скажу, що ворожий, хоча й на дружній він не був схожим), вона вирішила просто простягнути руку:
– Інгваре! Давно ти до нас не навідувався. Рада тебе бачити!
Інгвар?! Оце новина! І це тільки хтось розпинався про моє значення для нього, з якого начебто витікає довіра.
Ігор відповів на потиск:
– Я теж радий тебе бачити, Нерейда! Знайомся, – він обійняв мене за талію, злегка підштовхуючи мене уперед, – моя наречена – Валерія.
Добре! Я – дівчинка не скандальна. Розберусь потім… віч-на-віч. Як людина ввічлива, я також подала руку новій знайомій:
– Дуже приємно! – мені навіть посміхнутись вдалося.
Двері у глибині кабінету, котрі я й помітити не встигла, прочинились й звідти виринув сухорлявий чоловік, що проголосив зі смішинками у голосі:
– Що я чую?! Невже знайшлась таки героїчна дівчина, що примудрилась тебе у баранячий ріг скрутити?! Я хочу бачити її прямо зараз!
Чесно кажучи, я думала, що Колвін, щонайменше, пирхне, якщо не обуриться, та – ні! Він лише руками розвів:
– Вона прямо перед тобою, – вони обійнялись, наче давні приятелі. – Привіт, Сване. Знайомтесь: як ти вже почув – моя наречена Валерія.
Я простягла руку чоловікові, намагаючись мило посміхнутись, поки в голові вирував ураган думок. Це хто кого у баранячий ріг крутив?! Ну, просто ягня безвинне! Сам же мені умову проголосив: три місяці умовної свободи, й вирок оскарженню не підлягає. Тільки й того, що кайданами до себе не прикував. А тепер, виявляється, я ледве не жінка-вамп, що вп’ялась у бідолашного!
Знайомий Колвіна галантно схилився до моєї руки, й м’яко торкнувся її губами:
– Сван, – відрекомендувався він.
– Рада знайомству! – продовжила посміхатись я, подумки четвертуючи мого дорогоцінного професора, поки він старанно удавав, що не відчуває моєї ментальної екзекуції.
– В тебе чарівна наречена! – ледь не вигукнув, випростовуючись, артефактор.
Я встигла помітити, як обличчя дівчини на мить викривила гримаса незадоволення. Вона види на Колвіна мала?
– Цього в неї не відібрати, – піймавши мене за руку, й також торкнувшись пальців цілунком, зітхнув Ігор, мабуть, у передсмаку витончених катувань мого авторства.
Хтось буде сьогодні довго й наполегливо переді мною виправдовуватись! А тортури я гарантую. І ще гарантую, що закрити мені рота вже звичним для декого способом цього разу не пощастить.
– Ти до мене у справах, чи мимо пробігав? – ляснув Колвіна по плечу чоловік.
– Вибач, у справі, – винно посміхнувся той.
– Обговоримо тут, чи…
– Краще у тебе в майстерні, – кивнув Ігор на двері, з яких і з’явився хазяїн приміщення.
– У майстерні – то й у майстерні! – він повернувся до дівчини. – Нерейдо, займи нашу гостю. Пригости напоєм та солодощами.
Вона точно не зраділа нав’язаній місії, та погодилась. Запропонувавши мені розташуватись у кріслі для відвідувачів, дівчина десь вискочила. Хвилин через п’ять Нерейда повернулась з тацею, на котрій стояли дві високі візерунчаті склянки з золотисто-помаранчевою рідиною, та тарілка з тістечками. Розставивши посуд на столі, вона кивнула на напій:
– Брат сам його готує – дуже смачний.
– А що це?
– Збитень – на меді, липі та горобині.
Цікаво: чути – чула, а пити не доводилось. Я пригубила напій. Посмакувала. Приємний смак: трохи терпкий, помірно солодкий, та ледь п’янкий – ну, трішечки.
– А ти давно знайома з Інгваром? – мабуть, вирішила брати на абордаж дівчина.
– Чотири роки, – і не збрехала, загалом.
А от, як знайома – це вже інша справа. Обличчя в неї від оголошеної цифри спохмурніло чомусь. Декілька хвилин вона перекочувала у мізках якісь міркування – мені навіть почало здаватись, що я чую їхній гучний шерхіт, після чого скинула на мене допитливий погляд:
– А чому тільки зараз вирішили одружитись?
– Чекали, поки я здобуду освіту, – теж практично правда… хоч і не дочекались.
– Ти вчилась у Лукоморській Академії?! – її очі аж спалахнули сумішшю захвату та заздрості.
От же! І що відповісти? Я навіть уявлення не маю, що в цьому закладі викладають. А те, звідки я родом, ми з Колвіним і не обговорювали: чи варто комусь говорити про це тут? Доведеться викручуватись якось:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса», після закриття браузера.