Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

святині, розлогі, розчепірені, вкриті ясним листям стовбури Василюкової буковинки. А поміж ними – вигнуті дахи батьківської ґражди. Далі на північ, високо над Просічним, зеленіла ще більша Шкіндова буковинка. Він знав, що там, де зеленіють два прадавні буки-близнюки, є таємне, заховане у заглибленні джерело та корито-поїлка. І туди по воду приходить чорноока Шкіндова дівчина. Він стояв так і дивився, як на найбільше диво. Коли б узимку на Гостовім або далеко на Чорногорі перед ним з’явився блискотливий драконячий замок у вирі світла, він не дивувався б так сильно, як тепер, коли побачив свою хату й рідні буковинки. Раптом десь унизу, в гаю над Річкою зозуля задзвонила свій перший вранішній сигнал. І відразу ж озвалися співом розбуджені нею дрозди, зяблики та іволги. На мить якимось дивом перегорнулися назад сторінки його долі. Він сам не вірив, що став лісовою людиною. Бо ж так завжди з дитинства слухав ці голоси птахів на світанку. Було йому тепер, як тоді, коли на Благовіщення ходив раненько з татом до церкви аж на Красноїлля. Одну службу відправляли на буковинках і гаях зозулі та малі пташки, а другу – священик із дяком і ґаздами у церкві. Він несміло заходив усередину церкви, осяяної світлом воскових свічок. А тепер зі ще більшою побожністю, хрестячись і піднімаючи руки до сонця, він входив до своєї буковинки. На знак привітання ударяв буки-близнята по стовбурах, наче старих другів по плечах. Входив до своєї оселі, яка, хоч йому і світ перевернувся, стоїть тут, ще не провалилася і не розвіялася, мов туман.

Але – замкнулася перед ним брама лісової в’язниці, коли він уже виходив на волю.

Хата була порожня і зачинена, мешканців і худоби не було. Було видно, що святий Юрій уже був або наближався, і що всі вирушили з худобою на спільне пасовисько —для переведення худоби через вогонь, для весняних обрядів та весняного святкування. Він не міг туди піти і тут чекати не міг. Лише вирізав сокирою перед порогом хати свій знак сонечка і стрілку в напрямі верхівки Льодової Баби. Він посидів у затінку буків, сумно дивлячись угору на їхні гілки, на їхні кучеряві вітцівські голови. І знову видряпався на хребет. Знов огорнув його пронизливий полонинський вітер. Знову засунулися на серці засуви й скували залізні ланцюги.

Він гасав хребтом, по полонинах по кілька днів поспіль, щоб постійно бачити щось інше: ліси жерепу, скелі та берди, далекі розлогі види. Але що більше гір він бачив, завжди нові гори, то більш безнадійною була його в’язниця, то більш безкрайою. Він утікав від цього простору, летів уперед полонинськими просторами, ніби щось його гнало, перекидаючись на корчах, ранячись і закривавлюючи лице. Шал охопив молоду голову. Він рвав на собі волосся, порозривав одяг. А часом, пошепки або стогнучи, з безтямним хрипінням, повторював болісні викрики ріки:

– Гуки! Де ж ви, мої Гуки? Визволіть мя, Гуки!

Гуки ж, мої Гуки. —

Тільки луна відповідала, тільки глибоко у ярах та пущах шуміли потоки.

Молодецький рій

Не раз ми вже чули, як відбувалися весняні зльоти лісових людей. Не один повістун це описував: як вилізали з зимарок, коли бучки зазеленіли, а шишки порожевіли, як сходилися звідусіль, збиралися, гукали, віталися й вирушали на виправи. І кожен повістун здалека нам це гарненько показує, неначе виставу в театрі чи кольорові малюнки. Хто знає, чи Андрійкові теж так вдасться. Зате він веде тебе, брате, за руку туди, просто у ті темні старі пущі й у ті далекі часи. І тепер уже гейби з тобою відбувається те саме, що було з молодцями. Хоч від цієї самоти задуха смутку стискає тобі серце, у кишках бурчить від голоду, у голові б’ють дзвони від обурення та гніву, однак плечі наповнюються юнацькою силою, а груди розпирає гордість. От якби рубонув чи мандатора, чи самого губернатора, то накрився б той, бідака, тоненькими ніжками, і тріснули б йому білі парадні штанята на самому задку.

У різні часи по-різному відбувалися ці зльоти. Такий бунтівник, як Довбуш, відкрито скликав усіх і самим трембітанням із полонини вже був здатен перетворити на свою ватагу весь народ. По-іншому було, коли навесні стягувалися на верхи, у домовлене місце, старі бійці, досвідчені опришки.

А ще інакше тепер, у Василюкові часи, коли розпорошені, затаєні та збідовані молоді втікачі, як налякані голуби, що розлетілися з розбитої соколом зграйки, поволі виринали зі своїх гір та шукали один одного по лісах і полонинах. У ті часи вже не тільки у ближніх горах, але й на пустинній Верховині зимувало, переховувалося багато втікачів, біженців та приблуд, хоч мало ще там було колиб і полонинського господарства. Але зате там було де ховатися у тих просторах, тож нераз вони один про одного не знали, адже навіть дими від ватри випускали надвір спеціальними прихованими кахлями. А тепер навесні не один утік із долів, не один перебрався сюди зі сховків, ближчих до сіл.

На весну по верхах починали з’являтися високі дими – молодецькі знаки та сигнали. Порозумівшись так з полонини на полонину димом ватри, молодики знаходили один одного. Дехто був майже без зброї, а хтось такий хворий, що ледве ноги волочив. Не один живився цілу зиму кулешею без солі або жив із м’яса впольованої дичини. Мало хто був добре чи хоч би тепло одягнений. Бо хоч і мав у хаті досить одягу, не було часу схопити з собою, або ж утратив голову, коли тікав, і нічого теплого не взяв. У чорних просмолених сорочках, із розкуйовдженим волоссям, із сажею на обличчі, на ногах вони мали якісь почорнілі шмати замість капчурів, постоли, покручені від сушіння при ватрі. Однак воліли так бідувати, ніж дати себе зашнурувати у військові гамаші чи в кайданах годувати собою тюремних вошей21.

Сходилися вони повільно, обережно, виглядаючи крізь гущавину жерепу, слідкуючи і загострюючи увагу. Бо хоч пушкарські та військові ровти рідко заходили у високі полонини, і то хіба на якусь сплановану велику облаву, все ж кожен леґінь добре знав цю історію походу шибениць у гори. Знав, що шибеничка всюди чигає, і не мав охоти бігати крізь «ґасю», тобто вулицю з ліщинових палиць, призначених для дезертирів.

Підійшовши ближче, вони тричі перегукувалися, відповідно до пори дня: писком яструба чи пугуканням сови. Побачившись нарешті – оскільки не були знайомі, – вони оглядали один одного довго і пильно, здалека випитували один одного, часом із пістолетом