Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"

— Іраклію Йосиповичу, у вас стільки масок, що за ними зовсім не видно вашого обличчя.

— Я до вас не жартувати прийшов. Тут справа серйозна… Як, до речі, вас по-батькові? — перейшов на офіційний тон Понюхно.

— У нас директор Стратон, — поспішив повідомити Сідалковський. — Діти усі— Стратончики, а ми — Стратоновичі! По цьому визначаємо, по цьому підбираємо, по цьому й проводжаємо.

— Я вас цілком серйозно і офіційно питав. А ви валяв дурня! Ваш дружок мене щойно образив!

— Це він залишив відбиток червоного шраму на вашій щоці?

— Ви що сказав? — вирячив очі на Сідалковського Понюхно.

— Тоді прошу уточнення, яким чином він вас образив, Іраклію Йосиповичу? Чи ви хочете подати заяву на місцевком? Ми її обговоримо.

— На біса мені заява? Він мене назвав «ослом облізлим» і «фіндіпошівським скупердяєм»…

— Звичайно, перша образа — це наклеп, Іраклію

Йосиповичу… Але друга… Я б сказав: а хто з нас любить, коли йому кажуть правду в очі? Так що вимагається від мене?

— Будьте мені за свідка!

Сідалковський при слові «свідок» надкусив язика.

— За свідка? Але ж я сам, Іраклію Йосиповичу, тепер підсудний. Ви не за адресою…

У коридорі з'явився усміхнений Бубон.

— Як поживаєте, шановний? — кинув він через поріг до Сідалковського. — Як рухається справа?

Яка саме справа — він не уточнив, хоч Сідалковський його зрозумів краще, ніж суддя народного суду. Тож у відповідь тільки зміряв його таким поглядом, що, здавалося, Карло Іванович після цього виступить у найлегшій ваговій категорії. Але погляд Сідалковського на Бубона, як і на бухгалтерські відомості, не мав абсолютно ніякого впливу. Карло Іванович зайшов у бухгалтерію у тій же ваговій категорії, що й вийшов звідти.

— Так що, не підете? — перепитав Понюхно.

— Не піду! А потім, Стратон Стратонович цього не любить.

— Всі ви тут однакові! — розізлився Понюхно.

— Не всі, Іраклію Йосиповичу. Грак і Ковбик набагато нижчі від нас.

Понюхно несподівано налився кров'ю й зробив кілька загрозливих кроків у бік Сідалковського. Однак, мабуть, згадавши Грака та його перебування на «курорті», раптово відступив, тоді кинувся на стіну, на якій чомусь не знайшов дверей, і вискочив туди, звідки зайшов, але перед цим двічі буцнувши об двері головою. Сідалковського це дуже здивувало й примусило задуматися над подальшою долею Євмена Миколайовича: якщо такі удари будуть раптом застосовані до його невеличкої, худорлявої постаті… «Він розсиплеться», — дійшов висновку Сідалковський і про всяк випадок вийшов у коридор, щоб визначити курс, на який ляже Понюхно. На Гракове щастя, спина Іраклія Йосиповича сховалася за дверима його власного кабінету.

— Споїти б паскуду, — всівшись за свій стіл, розмірковував Іраклій Йосипович. — Здати б у витверезник. Для цього я й грошей не пожалів би. Але воно ж, недоношене, не п'є… Я йому цього ніколи не забуду!..

Остання фраза була улюбленою у Понюхна. Найчастіше він її вживав як дотеп, коли йому робили якусь дрібну послугу. Наприклад, першим пропускали на ескалатор у метро, кинувши за нього п'ятака, чи кликали його на сто грам і пончик. Понюхно завжди дякував і неодмінно казав:

— Я вам цього ніколи не забуду!

Коли він сідав з кимось грати в шахи, супротивник часто повідомляв:

— Я вже років чотири не грав!

— Чотири роки? — перепитував Понюхно і сам відповідав: — Чотири роки — не строк, казав один мій знайомий, коли йому за шість втеч з тюрми дали сто двадцять.

Улюблений жарт Понюхна — це розповідь про директора:

— Прийшов якось до мого знайомого директора слідчий. Довго рився в накладних, нарядах, а після перевірки директор його й запитує: «Ну як там у нас?» — «Поки що працюйте» — відповів слідчий…

— Що це у вас за такі знайомі? — запитала його тоді ота гнида Грак; Понюхно пригадав це аж зараз.

— Це був мій знайомий директор ресторану. А що?

— Ми вам співчуваємо, — додав Сідалковський. — Сподіваємось, це був останній ваш приятель?

— Чому? У мене є ще кілька, — простодушно відповів Понюхно.

— І що, досі на волі? — знову ця воша недорозвинена подала голос.

«А я ще пішов до нього помочі шукати. Це ж одного дерева жолуді. Добре, що не пішов до Ковбика. Той ляпнув би те ж саме. «А що, може, неправду сказав? Чого ж за правду ображатися?» — перекривив Іраклій Йосипович Стратона Стратоновича. Ще б і про записку згадав. Да!»

Понюхно в присутності Ковбика завжди повторював «да», про що б той не розповідав.

— Да, да, — наче дятел, вистукував у тон розповіді Стратона Стратоновича, частенько не знаючи, що той далі має сказати.

— Що «да»? — злився в такі хвилини Ковбик. — Ви ж іще не знаєте, про що я скажу, а вже «да, да»!

— Тобто ні,— вгадував Понюхно.

— Знову за рибу гроші. Що «ні», коли тут якраз треба «да»!

«Отак завжди лізеш попереду батька в пекло — і обпікаєшся…»

Понюхно згадав і горище, куди його отой пінгвін витяг. Думки, як блискавки, спалахували то в одному, то в іншому напрямку, конкретно нікуди не цілячись. Вигляд же мав такий, начебто йому пообіцяли посаду і він уже навіть приміряв крісло, а тоді сказали: «Пардон, ви помилились номером кабінету».

Щасливим Понюхно взагалі рідко бував. Хіба лишень тоді, коли в когось траплялася та чи інша неприємність. Тоді в його душі буйно розквітала весна. В такі дні він навіть з власної ініціативи заходив до Стратона Стратоновича, просив видати нещасному грошову допомогу. А потім, звісно, говорив при всіх:

— На п'ять карбованців більше вибив! З тебе сто грам і пончик!

Ці слова «жертвою» сприймались буквально:

— То що ж, пішли, Іраклію Йосиповичу.

«Жертва» йшла, як правило,