Читати книгу - "Реальна загроза"

— Досі якось не задумувався над цим, усе відпочивав після війни… Отже, такий великий Зоряний Флот нам геть не потрібен?

— Чому це не потрібен? Я лише сказав, що він не вписується в нашу нову оборонну доктрину. Зате з погляду престижу його наявність дуже корисна, а всі витрати на утримання покриє ендокринол. І робота для нього знайдеться. Як тобі ідея перетворити Зоряний Флот на Астроекспедицію? Не змінюючи ні назви, ні підпорядкування, а просто за фактом. Оскільки він зайвий для оборони, а нападати на інші людські планети ми не збираємося, то займемося розвідкою Далекого Космосу. Ти ж завжди хотів бути не військовим, а дослідником.

Я так і сів.

— Ох ти! Це просто розкішно! Найбільший дослідницький флот на світі, щедро фінансований усіма споживачами ендокринолу… Я просто у відпаді!

Батько усміхнувся:

— Я знав, що тобі це сподобається. І до речі, Біргоф скоро піде у відставку з почесним званням грос-адмірала, а новим командувачем Зоряного Флоту стане… Ану, вгадай хто?

Я впевнено відповів:

— Мабуть, той, хто недавно казав мені, що йому вже час на покій, онуків виховувати. А насправді він залишився на Вавілоні, щоб допомогти нам з вербовкою ериданців.

— Атож. Фаулер — ідеальна кандидатура. Розбирається і в справах військових, і в дослідницьких. Кращого не знайти.

— Безумовно, — погодився я. — От тільки як йому працюватиметься під орудою Павлова? Адже ж Павлов досі зубами скрегоче на згадку про те, як спритно Фаулер надурив його з проектом „Атлантида“.

— Нічого, помиряться. Зрештою, вони не малі діти. І між іншим, проект „Атлантида“ зовсім не вигадка. Земна Астроекспедиція справді проводить надзвичайно секретні дослідження в Далекому Космосі. Все, що Фаулер повідомив Павлову, а той переказав вам, відповідає дійсності. Окрім єдиної деталі — проект, звісно, не має ніякого стосунку до Ютланда. Інтереси землян зосереджено в сузір’ї Скорпіона.

— А конкретніше?

— Це все, що нам поки відомо. Проте рано чи пізно ми з’ясуємо деталі. І не виключено, що колись ти одержиш завдання, пов’язане з цим загадковим проектом „Атлантида“. Як тобі така перспектива?

— Непогано, — сказав я. А після деяких вагань додав: — Знаєш, є одна обставина, що псує мені все задоволення від твоїх планів. Це схоже на порошинку в оці. Дрібниця — але дуже неприємно.

Батько посміхнувся:

— Боцман у рубці?

— Ага. Коли він гавкає: „Капітан на містку!“, мені так і кортить завити.

— Тоді можеш заспокоїтися. Зараз до керівництва Військово-Космічними Силами прийшли люди проґресивні, головний ретроґрад, адмірал Біргоф, іде на пенсію, тож це питання вирішено. Саме сьогодні зранку я віддав розпорядження Павлову поетапно запровадити на всіх суднах Зоряного Флоту та Планетарної оборони практику чергування на містку стюардес. І в першу чергу це нововведення торкнеться тих кораблів, що незабаром вирушають на завдання. Зокрема, й твого „Оріона“… Гм. Адже я так розумію, що ти не забираєш свій рапорт?

Йшлося про повернення фреґата „Маріана“ на Октавію. Корабель стартував ще місяць тому, невдовзі після закінчення війни, а тепер йому навздогін мав вирушити швидкісний корвет, щоб забрати тимчасових членів екіпажу, бо майже третина попередньої команди „Маріани“ (зазначу, найкваліфікованіша третина) перейшла на службу до Ютландських ВКС. Я подав рапорт, щоб цим корветом був „Оріон“. На Октавії мені нічого не загрожувало — звинувачення в причетності до викрадення фреґата з мене давно зняли, а дезертиром я не був, позаяк Ериданська Астроекспедиція не належала до Збройних Сил.

— Ні, сер, — відповів я батькові, перейшовши на офіційний тон. — Моє прохання залишається в силі. Все одно я маю найближчим часом летіти на Вавілон, щоб переоформити наші активи на ім’я Імперського Уряду Ютланда. А я хочу залагодити всі справи до народження моїх дітей.

— Ну, це зовсім не нагально. Поки нам цілком вистачає й поточних надходжень з продажу ендокринолу.

Батько мав на увазі торгівельні кораблі, що вирушили слідом за земним експедиційним флотом, зробивши ставку на перемогу Ютланда у війні з Тянь-Ґо. Три тижні тому, прибувши до нашої системи, вони переконалися, що не прогадали, і тепер торгували з нами привезеними товарами, одночасно закуповуючи в нас ендокринол за цінами значно нижчими від вавілонських.

— А якщо знадобиться, — додав батько, — то пан Константинідіс та інші банкіри особисто прибудуть до нас, щоб оформити необхідні документи.

— Я маю ще кілька справ на Октавії, — сказав я.

— Так. Здогадуюсь, які. Але тобі не обов’язково особисто переконувати Ліниних батьків, щоб вони всією родиною переїхали на Ютланд. Їх переконає хто завгодно, досить повідомити їм, що наприкінці року в них з’явиться онука. Те ж саме з твоїми дідом та бабусею. Мене вони ніколи не любили, але заради тебе й твоїх дітей приїдуть.

— Згоден. Проте є дещо, чого ніхто не зможе зробити замість мене. Я хочу власноруч поставити на мамину могилу новий надгробок з її справжнім ім’ям. І покласти букет квітів.

Батько схилив голову й глухо промовив:

— Твій рапорт прийнято, Алексе. Можеш летіти. Поклади мамі квіти й від мене… І скажи, що я дуже завинив перед нею. — Він помовчав. — Але це ще не все, так?

— Так. Я збираюся подати позов проти уряду Октавії. За звинуваченням у маминій смерті.

Батько довго не відповідав, поринувши в роздуми. Потім сказав:

— Я чекав чогось такого. Та хіба це поверне її до життя? Навіщо чіпати минуле? Під час тих подій загинуло багато невинних людей.

— Їхня смерть не лишилася безкарною. Ти з адміралом Біргофом і ще кількома вашими соратниками, що мешкають тут, вважаєтесь на Октавії військовими злочинцями. Якби ви потрапили до рук ериданського правосуддя, вас запроторили б за грати — і, вже даруй за відвертість, цілком заслужено. Але маминих убивць уряд не чіпав. Він судив заколотників, а своїх злочинців покривав. Я не прагну