Читати книгу - "Чорна акула в червоній воді"

Я обережно, ступаючи навшпиньки, підкрався ззаду, але він відчув, що хтось поряд. Смикнув ріжок із підсумка, та я вже втиснув йому в хребет пістолета. Він озирнувся через плече і підняв руки. У нього було хворобливе, з жовтим відтінком обличчя. Очі блищали, куточки губ здригалися, складаючись в усмішку, що то зникала, то знову з’являлася.

— Я стріляю лише в дівиць, — хрипко пробурмотів він. — Ми можемо домовитися.

— Ти хто? — запитав я і зробив крок назад. Занадто вже збуджений у нього вигляд.

Він зазирнув мені в обличчя. Такий погляд може вбити на місці. Я вижив, але кров у жилах скрижаніла і по тілу пробіг холодок. Божевільний, бігаючий погляд, збільшений лінзами.

— Я викладав математику в кооперативному технікумі…

Він відхилився, і я лише тепер побачив, що було всередині.

— О господи, але ж ти їх всіх убив!

Його губи знову склалися в усмішку, але погляд залишився таким же божевільним.

— Я завжди хотів це зробити. Ненавидів цих дівок, і вони ненавиділи мене. Я розповідав їм про Лейбніца, а вони сиділи, втупившись у вікна. Їм було начхати на великого Лейбніца. Вони думали про шкіряних молодиків на мотоциклах, про те, як ті будуть тискати їх після занять, а вони, сміючись, розповідатимуть про старого хворого математика. Вони ненавиділи мене. Я відчував ненависть, що завжди висіла в повітрі. На заліках вони зваблювали мене. Приходили в коротеньких спідницях, сідали переді мною, закинувши ногу на ногу, і не обсмикували їх. Але мені було начхати на їхні голі ноги. Я ставив їм «незадовільно» і примушував приходити ще і ще. А вони знущалися. Вишкрябували на дошці моє прізвище, писали, що я потвора й імпотент. Щодня я приходив до аудиторії, відчував ненависть, яку вони випромінюють, і мріяв, як почну вбивати їх.

— І ти вбив?!

— Ні, не зразу, — заперечив він. — Я читав лекцію, а з щілин у вікнах почав сочитися жовтий газ і стелитися по підлозі. І вони накинулися на мене. Звалили на підлогу. Я не опирався, мене охопило сексуальне збудження. Але їм потрібне було інше. Вони прив’язали мене до столу і почали бити. Били довго, гострими маленькими черевичками. Доки я не знепритомнів. Коли прийшов до тями, в аудиторії нікого не було. На вулиці біля входу лежав мертвий міліціонер, а поряд із ним — автомат і підсумок. Я зрозумів, що це кінець світу і нарешті зможу зробити те, про що мріяв. Став щасливим уперше в житті. Взяв автомат і пішов їх шукати.

— А раптом це були не вони?

— Вони, — в його очах знову засвітилися божевільні вогники. — А якщо ні, то вони всі однакові. Всі жінки. Я вже покарав свою дружину. Вистрелив, і в неї з грудей ударили червоні фонтанчики, — він гучно зареготав.

— Ти з глузду з’їхав, — сказав я, до болю в пальцях стискаючи рукоятку пістолета. — Ти вбив свою дружину. Ти божевільний убивця, садист.

Він облишив реготати, наче хтось невидимий підкрався і затулив йому рукою рота. Обличчя зосередилося, на лобі з’явилися зморшки. Руки опустилися.

— Я помилився, — сказав він після недовгих роздумів. — Ти теж, як вони, — засунув руку у підсумок і дістав магазин із патронами.

— Стій, — сказав я, задкуючи. — Стій, не треба цього робити!

Магазин клацнув і став на місце.

— Ви всі — одна зграя! — вигукнув він.

Ствол повернувся в мій бік, палець ліг на спусковий гачок.

Я вистрілив. Його руки злетіли, як два чорних зляканих птахи. Розлетілося скло окулярів. На місці лівого ока з'явилася чорна дірка, звідти вдарив фонтан темної рідини, але зразу ослаб, і кров потекла по обличчю слабким струменем. Він ще якусь мить стояв і нарешті впав на залиту кров’ю, блювотою і пивом підлогу. Настала тиша.

Пороховий дим розсіявся, дзвін у вухах стих. Я одержав можливість чути і бачити. На підлозі лежали три жіночих тіла у найнеприродніших позах. Вони зовсім не були схожі на мертвих, швидше на акробаток, що завмерли в сюрреалістичній композиції. Лесбійська трійка так і залишилася біля стійки. Автоматна черга прошила одразу всіх. Голова однієї з подружок лежала на животі іншої, другої — на стійці. Так студентка після нічної зубріжки може задрімати між лекціями, опустивши голову на стіл.

Я не міг більше зносити цього видовища. Відчував, що ще хвилина — і просто з’їду з глузду. Хитаючись, позадкував, а коли жахлива картина зникла з очей, повернувся і дав драла. Біг, мабуть, кілометрів два і лише потім перейшов на крок.

На розі стояла інвалідна коляска з дідусем. На вигляд йому було років дев’яносто. Його погляд упирався в стіну, де танцювали відблиски полум’я. Він бурмотів:

— Суд, страшний суд! Скоріше, як можна скоріше!

Поряд нього, на першому поверсі, розчинилося вікно. Звідти визирнула стара і зі змовницьким виглядом поманила його пальцем. Старий схопив костура, якого тримав на колінах, і пожбурив ним, наче списом. Скло посипалося на бруківку. Стара, брудно лаючись, наче скинувши років шістдесят, швидко перелізла через підвіконня і, перекинувши коляску, вивалила діда на землю. Помітивши мене, підморгнула і кивнула за ріг. Подумав: хоче, щоб залишив їх зі старим наодинці, і зібрався простувати далі, та з-за рогу почувся жіночий зойк. Я дістав пістолета і обережно визирнув. За рогом двоє чоловіків зупинили таксі і намагалися витягти дівчину років двадцяти. Водій дременув геть. Вона відчайдушно пручалася, але сила була на боці чоловічої статі.

Раптом,