Читати книгу - "Сини змієногої богині"

Віку свого старий археолог (а себе він любив називати польовим копачем) доживав у Нікополі (південь Дніпропетровщини), куди перебрався після виходу на пенсію – поближче до козаків, до скіфів та риби, казав, радо посміхаючись, і аж руки від задоволення потирав. До всього ж він мав деякі проблеми з легенями, часто підхоплював пневмонію, тож потребував сухого і теплого клімату. На околиці міста, у якому він раніше частенько бував, коли у тамтешніх краях розкопував прадавні могили-кургани, придбав хатинку з городцем та садком, завів пасіку на три рамочні вулики й одну дуплянку. А крім городу, садка й пасіки, захоплювався ще риболовлею, тож чи не все літо пропадав на Каховському водосховищі, де хіба ж таких лящів вивуджував! (При оказії, бувало, й мені пару-другу золотих рибин передавав.) Особливо полюбляв (про те в листах до мене прямо живописав!) нічну ловлю – там я від нього й почув (коли влітку трохи погостював у нього) оповідь про золоту платівку, що її пощастило йому ще в далекій юності під час польового сезону знайти і за якою він все життя потім шкодував і кляв себе, що так йому і не вдалося скористатися знахідкою як науковцю, а сама платівка була назавжди втрачена для науки, для скіфології загалом. Жаль, жаль, але це, якщо повірити йому – що йому справді трапилася та знахідка. Хоч я іноді ні-ні та й думаю: а чи не приснилася йому бува та приключка? А створивши, сам же й повірив у неї так, як начеб вона лучилася насправді. Хоча, зізнаюсь, байок від нього я ніколи не чув. Лише розповіді про правдиві пригоди.

Тієї теплої липневої ночі ми сиділи з Геннадієм Олефіровичем у його симпатичному, бувалому в бувальцях човнику, сиділи заякорені в тому місці, де за словами старого археолога «відбою від лящів не було». Але того разу чомусь не було самого кльову і ми, облишивши донки з принадливою пахкою макухою на одному кінці, що були на дні і дзвониками на другому, вже в човні, ліниво перемовлялися про се і те, насолоджуючись чарами літньої ночі (коли вдруге пощастить на таку ніч, та ще мені, міському жителю!). Оскільки ж ніч видалась на диво зоряною (а втім, на півдні всі ночі такі), то й розмова наша мимохіть закрутилася навколо зоряного неба. А нічні світила тоді висипали над Каховським водосховищем як на замовлення – рясно-густо і такі яскраві, що були аж наче волохатими, наче всі вони були всуціль найбільшої зоряної величини. Небо – повне-повнісіньке зоряного блиску, і здавалося, що й притихле водосховище теж заколисано мріло в тому блиску і було мовби аж срібним.

Справді, коли ще трапиться така ніченька! Хоч і не ловилося, та ми були задоволені. На кормі човника стояла незмінна курильниця, що її Геннадій Олефірович завжди брав з собою на риболовлю – від комарів. Про сію штукенцію варт сказати окремо, адже то була не просто глиняна посудинка, схожа на чашку, а – скіфська курильниця. Справжня культова посудина, взята археологом з якоїсь могили. У ній скіфські жерці спалювали пахучі рослини під час релігійних церемоній і кадили во славу своїм богам… Геннадій Олефірович завжди брав той раритет з собою на рибальню як талісман і спалював у ній пучечки якоїсь висушеної ароматичної трави (здається, в її складі був і степовий чебрець). Травка собі тліла, розповсюджуючи дещо різкуватий, але й своєрідний запашок, а голубий димок тихенько вився собі над кормою, затишно так, по-домашньому, і Геннадій Олефірович, позиркуючи на курильницю, почувався на рибальні гаразд і в душі в нього тоді була прямо благодать. Для цього він і брав з собою скіфську курильницю, добряче в минулих тисячоліттях закіптюжену.

Іноді то там, то там чулися сплески…

– Риба грає, – невідь-чому радів Геннадій Олефірович і потирав руки. – Ех, і спопадемо ж ми сьогодні лящика – чує душа! Ось-ось клюне. Неодмінно задзвенять наші донки.

Не клювало, і наші донки не дзвонили.

Як і перше, то там, то там в зоряному мареві ночі чулися сплески – вони й вселяли надію. Та й ночі ще попереду був добрий шмат – має поталанити.

Прямо над нами в зеніті зоряного неба одиноко сяяла яскрава зірка.

– Полярна? – здогадавсь я.

– Атож, – кивнув старий археолог і, чомусь зітхнувши, додав: – Сьома зірка Малої Ведмедиці. Разом вони – сім зірок, – якщо між ними подумки провести лінію, утворюють фігуру ковша. Полярна зірка, як бачиш, на кінці ручки того уявного ковша. Друга візуальна зоряна величина. Розташована біля Північого полюса світу. – Ще помовчав, ще чомусь зітхнув: – Гарна зірка, та, жаль, не щастить мені під нею. Мабуть, не моя зоря. Бог чи хто там, – я, знаєте, напіввіруючий-напіватеїст, – послав мені колись це сузір’я на золотій платівці, і міг я в археології залишити слід, але… Не судилося. Сам і винуватий. Хоч платівка та золота і була в моїх руках. Була і… загула. Ідіот! – лайнув він невідомо кого, а радше себе. – Пожадібничав, а жадоба, як в Одесі кажуть, фраєра згубила!

Все ще не клювало, легенькі хвильки ласкаво плескалися у борт човна, гойдали його, навіваючи лінькувату дрімоту, на кормі затишно вився запахущий димок. Комарі, правда, чомусь не звертали на нього аніякої уваги, але то дарма, нам так імпонував той димок і добре було. На моє прохання Геннадій Олефірович і заходився розповідати про те, як він колись, за його словами, «дав пречудового маху».

– Давно се було, як був я молодим та… дурним. А ще я був тоді студентом і вперше брав участь у польовій археологічній експедиції на півдні України. Перший мій виїзд у поле. На розкопки! Ви не повірите, але мені, якомусь там студентику, неймовірно повезло! Ми тоді працювали на розкопках Кам’янського городища, скіфського, ясна річ, часу. Розташоване воно, як ви знаєте, на лівому березі Дніпра у містечці Кам’янка Дніпровська, що