Читати книгу - "Мальва Ланда"

— Ти вже не вимагаєш назад свого тіла? — спитав Бумблякевич.

— Уяви собі, що ні. Я раптом збагнула, що воно мені просто ні до чого. Я так його прагла раніше, а тепер, коли зустріла, пригадала, скільки воно мені завдало клопотів, скільки дорогоцінного часу я вбила лише на нього. Це ж просто жах! Життя голови без тіла — це щось ідеальне і високе, це якраз те, до чого повинні прагнути всі нормальні люди. Панна, яка не відвідує кльозету, — це вже фея. Голова — це і є сенс життя.

— Цікаво! — пошкрябала потилицю Емілія. — А я, дурна, думала, що весь сенс життя якраз у мене між ногами.

Сестрички весело розсміялися.

— Візьми мене! — просила голова таким ніжно-жалісливим голосом, зазираючи своєму обранцеві в очі, що йому до горла підкотився клубок.

І вже мало бракувало, щоб таки погодився — голова Адольфини викликала у нього дивний потяг, важко було відірвати очі від її вроди і соковитих вуст. Але тут уявив собі, як з'являється з головою сторонньої жінки в маєтку Купчаківен або перед Мальвою. Що вони на те скажуть?

— Ах, мої любі панни, — театрально зітхнув Бумблякевич. — На жаль, мушу з вами розлучитися. Мене чекає довга мандрівка, повна небезпеки. Чи можу я ризикнути ще чиїмось життям, крім свого власного? Передаю тобі, Лютеціє, голову Адольфини, все ж ви якась рідня, і маю надію, що ви потоваришуєте і небавом будете почуватися як одне ціле.

Лютеція прийняла хлипаючу голову, а Бумблякевич усіх їх по черзі поцілував у вуста.

— Нам буде сумно без вас, — зітхнула Соломія.

— Хто ж нас тепер перенесе через каміння? — зітхнула Лідія.

— Хто нас погоцкає на конику? — зітхнула Емілія.

— Любий! — скрикнула голова Адольфини навздогін. — Пам'ятай, я одна щиро кохала тебе!

— І я! І я! І я! І я! І я! — навперебій загукали сестри з Лютецією.

Але Бумблякевич більше не озирався. Чорна вервечка похмурих гостей непоквапно піднімалася вгору. Мусив їх обминути. Тому-то шугнув у кущі і, зробивши чималий гак, спустився з гори по протилежному схилі. Далі йшов, тримаючись дерев і кущів, аби його не помітили в замку. Хоча там, мабуть, уже почався справжній бенкет для обох упирів.

ЦИТРИНОВИЙ ВБИВЦЯ

1

Шлях знову вів його у таємний світ смітника, до дивних палаців і звабливих панночок, у райські сади Мальви Ланди. Спустившись у долину, потрапив до лісу, пірнаючи у запахи хвої, моху й вологи, просяклої гострим духом грибів, плутаючись ногами у буйній траві понад вузеньким потічком, що грайливо дзюрчав поміж деревами, утворюючи де-не-де калюжі й болотисті місцини, яких Бумблякевич ані в думці не мав обминати, боячись змилити дорогу.

Потічок був йому єдиним орієнтиром, адже всі річки течуть до моря, і цей потічок мусив так само кудись впадати, якщо не в саме Море Борщів, то в інший потік, який, у свою чергу, мав би віллятися в те Море.

Години через дві ліс прояснів, змалів і несподівано перетворився на безмежне пустище, геть поросле густим бур'яном і кущами ожини, яка жадібно хапалася за штани, а подекуди здіймалася вище і дряпала рукави. Бумблякевич вийняв шаблю і в декількох місцях мусив навіть прорубуватися крізь хащі, безжально відсікаючи виткі батоги. А потічок продовжував свій біг, петляючи поміж пагорбами, вода цвиркала під ногами, і мандрівець тішився, що має на собі чоботи, котрі його рятували не тільки від води, а й частково від колючої ожини та будяччя. Надвечір Бумблякевич потрапив у суцільне царство заліза. Воно виростало із землі і ставало сторчма, вибухало і розламувалося у нестримній ядучій іржі, спинаючись до сонця. Залізні рейки у своїх хитросплетіннях нагадували велетенські стебла трав, здвоєні колеса паротягів перепиняли шлях, але бадьорий струмок не звертав на те все страхоття жодної уваги, мужньо прориваючись вперед і вперед. Беручи з нього приклад, так само бадьоро долав дорогу Бумблякевич, і тільки сутінки врешті впокорили його і змусили шукати нічліг. Вибрав клапоть не прошитої ожиною трави, упав навзнак, і за хвилю підхопила його ріка сновидінь.

Снився йому табун однорогів, що мчав хребтом сміттярки, і сонце грало на їхніх білих спинах. Далі з'явився маєток Мотрі і Хіврі, він блукав покоями у пошуках господинь і не знаходив нікого, хоча й чув їхній дзвінкий сміх.

2

Прокинувся якраз, коли вранішнє сонце висунулося до пояса з-за барвистих пагорбів і залило жовтогарячим полум'ям крайнебо. Вгорі синє ставало блакитним, прочинялися в небі вікна, злегка порипували віконниці, на бальконах тріпалися перини і подушки, і білий пух розлітався клаптями надовкола, аби за мить збитися у пухку грудомаху й посунути важко й приречено до сонячного багаття. Бумблякевичу, перейнятому солодкою тугою відразу за всіма паннами, здалося, що він навіть чує голоси небесних покоївок, які весело перегукуються, порядкуючи, чує спів білої панни, спів, що зачаровує на підвіконнях квіти, і вони повертають голівки і розкривають пелюстки. Може, саме о цій порі прокидається й палац Купчаківен, і так само летить із бальконів пух, а спів Мальви пробуджує квіти.

В потічку змив рештки сну, вдихнув ранкового повітря, настояного на моці заліза, напився прохолоди і знову рушив у дорогу, пробираючись через суцільні завали металобрухту.

У тиші сміттярки, похмурій і непривітній, ледь-ледь вчувалося затаєне шурхотіння, мовби пересипався пісок у велетенському піщаному годиннику, який педантично відраховував кожен крок прибульця. Мовчало суворе вороння, а вгорі на злинялій саєті неба сонливо переповзали ріденькі хмари.

Несподівано побачив колію, на якій дрімав чорний облуплений і заіржавілий паротяг з вервечкою таких самих облізлих вагонів з повибиваними шибами. Бур'ян спеленав колеса, кущики люпину проросли навіть на дахах, і тепер цвіли своїм елегійним жовтим цвітом.

Двері паротягу були відчинені, й Бумблякевич не стримався, щоб не зазирнути до середини. Побачив машиніста у формі та в кашкеті. Сидів, утупивши погляд у те, що зосталося від щитків та різних вимірювачів. Властиво, це був не машиніст, а лише скелет у формі. Клапті висохлої темної шкіри лущилися на обличчі й руках.

Бумблякевич піднявся у перший вагон — всесильна трава проникла й сюди. У переділі за столиком сиділо двоє скелетів у чоловічому вбранні. Перед ними на зжовклім папері лежали рештки їжі і розсипані карти. На дні пляшки з-під вина чорніла гуща.

Трохи далі побачив скелет жінки в капелюшку, з-під якого вибивалося світле волосся. Всюди сиділи самі мерці разом зі своїми торбами, кошиками і валізами. У шибах розпачливо дзижчали мухи і здихали цілими гуртами, висіваючи столики чорними цятками своїх тілець. Голови мерців були звернені до прибульця, мовби