read-books.club » Бойовики » Зелена миля 📚 - Українською

Читати книгу - "Зелена миля"

215
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Зелена миля" автора Стівен Кінг. Жанр книги: Бойовики. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 110 111 112 ... 118
Перейти на сторінку:
скло, навіть за найкращих обставин. А вбивати одне одного газом і електрикою, та ще й холоднокровно? Навіженство. Жахіття.

Брутал перевірив ремінь і відступив на крок назад. Я чекав, коли він заговорить, але він мовчав. А коли він схрестив руки за спиною і став у стійку «вільно», я зрозумів, що не заговорить. Мабуть, не міг. Мені здавалось, я теж не зможу, але я глянув на Джонові очі, нажахані, сповнені сліз, і зрозумів, що мушу. Навіть якщо через це буду рокований на вічні муки, я мушу.

— Позиція два, — сказав я таким хрипким голосом, що сам насилу його впізнав.

Шолом загудів. Десять довгих пальців здійнялися з кінців широких билець і напружено розійшлися в усі боки. Їхні кінчики здригалися. Великі коліна намагалися злетіти догори, як поршні, але затискачі на щиколотках тримали. На стелі вибухнули три лампочки — Пах! Пах! Пах! Від цих звуків Марджорі Деттерик пронизливо закричала і знепритомніла в чоловікових обіймах. Вона померла в Мемфісі через вісімнадцять років. Гаррі надіслав мені газетний некролог. Трамвайна аварія.

Джона кинуло вперед, на ремінь, що оперізував груди. На якусь мить його очі зустрілися з моїми. Сповнені усвідомлення; я був останнім, кого він побачив перед тим, як ми скинули його з краю світу. А потім він знову впав на спинку стільця, шолом трохи перекосився на голові, з-під нього сочився димок, більше схожий на змішану з попелом імлу. Але загалом, ви знаєте, все минуло швидко. Сумніваюся, що безболісно, як завжди заявляють поборники стільця (хоча випробувати, чи справді це так, на собі не погодяться навіть найскаженіші з них), але швидко. Руки обм’якли, півмісяці біля основи нігтів, раніше синювато-білі, тепер набули густонасиченого баклажанного відтінку, завитки диму підіймалися від щік, досі мокрих від солоної води з губки… і його сліз.

Останніх сліз Джона Коффі.

11

Я був у нормальному стані, поки не дістався домівки. На той час уже розгорівся світанок, щебетали пташки. Я припаркував свою колимагу, вибрався з неї, піднявся сходами заднього ґанку, і раптом на мене вдруге за все життя накотило страшне відчуття горя. Його викликала думка про те, як він боявся темряви. Я згадав про нашу першу зустріч, як він спитав, чи залишаємо ми на ніч світло увімкненим, і ноги мене зрадили. Я сів на ґанок, поклав голову на коліна й розплакався. Відчуття було таким, наче плачу не за Джоном, а за нами всіма.

Надвір вийшла Дженіс, сіла поряд зі мною. Обійняла мене за плечі.

— Ти ж не завдав йому більшого болю, ніж вимушений був, так?

Я похитав головою — ні.

— І він хотів піти.

Я кивнув.

— Ходімо всередину, — сказала вона, допомагаючи мені підвестися. Це нагадало мені, як Джон допоміг, коли ми помолилися разом. — Ходімо, вип’єш кави.

Так я і зробив. Минув перший ранок, потім перший день, потім була перша зміна на роботі. Час забирає все, хочеш ти цього чи ні, час усе відносить геть, і зрештою залишається тільки темрява. Часом у тій темряві ми зустрічаємо інших, а часом втрачаємо їх знову. Це все, що я знаю, крім того, що це сталося 1932 року, коли в’язниця штату була ще в «Холодній горі».

І електричний стілець там був, звісно, теж.

12

Приблизно о чверть на третю того дня моя подруга Елейн Коннеллі прийшла до мене на сонячну терасу, де я сидів, охайно склавши стосиком останні аркуші своєї історії. Обличчя в неї було дуже бліде, а під очима блищало. Гадаю, вона плакала.

Що ж до мене, то я дивився. Просто дивився. У вікно, через пагорби на схід. Права рука боліла від зап’ястя до кінчиків пальців. Але то був біль умиротворення. Я почувався спустошеним, вилущеним. Жахливе й водночас прекрасне відчуття.

Важко було зустрітися поглядом з Елейн — я боявся побачити в її очах ненависть і презирство. Але вони були спокійні. Зажурені й задумливі, але спокійні. Ані ненависті, ані презирства, ані недовіри.

— Хочеш решту історії? — спитав я. І зболеною рукою постукав по купці списаних аркушів. — Вона тут, але я зрозумію, якщо ти не дуже хочеш…

— Це не питання того, що я хочу, — сказала вона. — Я мушу знати, чим усе скінчилося, хоча, гадаю, можна не сумніватися, що ти його стратив. Втручання Провидіння-з-великої-П в житті простих смертних дуже переоцінюють, як мені здається. Але, перш ніж я візьму ці сторінки… Поле…

Елейн змовкла, наче не знаючи, як продовжити. Я чекав. Іноді не можна допомагати людям. Іноді краще навіть не пробувати.

— Поле, ти тут пишеш так, наче в тридцять другому в тебе було двоє дорослих дітей — не одне, а двоє. Якщо ти одружився зі своєю Дженіс не у дванадцять років, коли їй було одинадцять, чи щось таке…

Я злегка всміхнувся.

— Ми побралися молодими… як і багато горян, моя мати, наприклад, рано вийшла заміж… але не такими молодими.

— То скільки ж тобі років? Я завжди думала, що десь вісімдесят із хвостиком, ти мого віку, а може, й трохи молодший, але якщо вірити цьому…

— Того року, коли Джон пройшовся Зеленою милею, мені було сорок, — відповів я. — Я народився тисяча вісімсот дев’яносто другого. Тобто мені зараз сто чотири роки, якщо я правильно порахував.

Утративши дар мови, Елейн дивилася на мене широко розплющеними очима.

Я простягнув їй решту рукопису, згадуючи, як Джон тримав мене за руки, там, у своїй камері. «Не вибухнете», — сказав він і всміхнувся злегка на цю думку. І я справді не вибухнув… але щось таки зі мною відбулося. Щось довговічне.

— Дочитай до кінця, — сказав я. — Усі відповіді, що я маю, — вони тут.

— Гаразд, — ледь не прошепотіла вона. — Я не брехатиму, мені трошечки страшно, але… гаразд. Де ти будеш?

Я встав з-за столу, потягнувся, послухав, як потріскують хребці. Одне я знав напевне — мене вже смертельно нудило від сонячної тераси.

— Надворі, на крокетному полі. Я ще хочу тобі дещо показати, а воно там, у тому напрямку.

— А це… страшно?

У її несміливому погляді я побачив маленьку дівчинку, якою вона була в ті часи, коли чоловіки носили солом’яні брилі влітку та єнотові шуби взимку.

— Ні, — всміхнувся я у відповідь. — Не страшно.

— Добре. — Елейн узяла сторінки. — Візьму їх до себе в кімнату. Побачимося на полі для крокету приблизно о… — Вона пошелестіла рукописом, оцінюючи. — О четвертій? Так нормально буде?

— Чудово, — відповів я, думаючи про занадто допитливого Бреда Долана. На той час він уже поїде додому.

Елейн

1 ... 110 111 112 ... 118
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зелена миля», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зелена миля"