Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Це я став небезпечний? От йолопи! Та в мене ж немає ніяких агентів, Картере.
— Х-хто вам повірить! Оті споруди в г-горах... Ми маємо копії ваших креслень.
— Так то ж деталі пилососа.
«Цікаво, хто передав їм ті копії: Лопес, Готорнів кур’єр чи хто-небудь із консульства?»
Картер простягнув руку до кишені, і Уормолд вистрілив. Картер голосно скрикнув. Потім сказав:
— Ви мало не вбили мене.— І витяг з кишені руку, в якій була розтрощена люлька. — Мій «дангіл»...[123] Ви зламали його.
— Мені бракує досвіду, — озвавсь Уормолд. Він наважився на вбивство, але вистрілити вдруге не міг. Двері за спиною Картера повільно прочинялись. Усе відбувалося, наче в пантомімі. — Ось вони про вас потурбуються. Тепер вам може знадобитися жінка.
— Ви... ви... блазень!
Так, Картер правий! Уормолд поклав пістолет на сидіння і пересів за кермо. І раптом відчув величезну полегкість. Адже він міг убити людину. А тепер довів сам собі, що в судді він не годиться: немає в нього покликання до насильства...
І тут вистрілив Картер.
Розділ шостий
1
Він сказав БеатрісІ:
— Я саме нагнувся, щоб увімкнути мотор. Це, мабуть, і врятувало мене. Звичайно, він мав право стріляти — адже то була справжня дуель. Але третій постріл лишився за мною.
— А що було потім?
— Я встиг від’їхати, доки мене занудило.
— Занудило?
— Якби мене свого часу взяли на війну, то вбивство, мабуть, не було б тепер для мене такою складною справою. Бідолашний Картер!..
— Чого це ви його жалієте?
— Він теж був людиною. Я багато дечого дізнався про нього. Він не вмів розстебнути корсета. Боявся жінок. Понад усе любив свою люльку, а в дитинстві річкові човни здавались йому океанськими пароплавами. Можливо, він був романтик. А романтик завжди боїться, що дійсність не виправдає його сподівань, адже так? Усі вони забагато чекають від життя.
— Ну, а що було далі?
— Я стер відбитки пальців з пістолета і повернувся додому. Сегура, звичайно, помітить, що двох патронів не вистачає, але навряд чи признається, що стріляли з його пістолета. Йому буде нелегко пояснити, як це трапилось. Коли я прийшов, він іще спав. Страшно навіть подумати, як йому болітиме голова. У мене вона теж гуде. Але я пригадав вашу науку, коли почав фотографувати.
— Фотографувати? Що?
— У нього був список іноземних агентів, що його складено для начальника поліції. Я сфотографував той список і поклав назад йому в кишеню. Я радий, що хоч під кінець послав їм справжнє повідомлення.
— Вам слід було почекати мене.
— Що ви! Він міг щохвилини прокинутися. Але ж і хитра штука ота мікрофотографія!
— А навіщо ж було робити мікрофотографію?
— Бо жодному кур’єрові в Кінгстоні не можна вірити. Картерові друзі, — я так і не довідався, хто вони, — роздобули копії моїх креслень. Значить, тут орудує якийсь двійник. Можливо, отой ваш контрабандист, що перевозить наркотики. Тому я зробив мікрофотографію, наклеїв її на зворотний бік марки і послав у Лондон комплект з п’ятисот англійських колоніальних марок,— тобто зробив усе, що треба.
— Треба послати телеграму, на яку саме марку ви її наклеїли.
— На яку марку?
— Не будуть же вони розглядати всі ваші п’ятсот марок, щоб помітити чорну цяточку.
— Про це я, на жаль, і не подумав.
— Ви ж пам’ятаєте ту марку?
— Я не дивився, яка вона спереду. Здається, то був Георг П’ятий — червоний, а може, й зелений.
— Ясно. А прізвища з того списку ви запам’ятали?
— Ні. Я не мав часу читати його. Мабуть, я надто дурний для таких справ, Беатрісо.
— Неправда. Самі вони дурні.
— Цікаво, хто перший дасть про себе знати. Доктор Браун чи Сегура?..
Та виявилось, що ні той, ні другий.
2
Наступного дня, рівно о п’ятій, до Уормолдової крамниці раптом з’явився чванливий чиновник з консульства. Обурено поглядаючи на пилососи, він сповістив Уормолда, що його негайно хоче бачити посол.
— А може, завтра вранці? — Уормолд саме складав останнє повідомлення: про смерть Картера і про свою відставку.
— Ні, не можна. Посол дзвонив із дому. Вам треба їхати зараз же.
— Я ж не його підлеглий, — сказав Уормолд.
— Хіба?
Уормолд знову поїхав у Ведадо, де серед густої зелені біліли особняки багатіїв. Здається, стільки часу минуло відтоді, як він був тут, коли приїздив до професора Санчеса! А ось і його ворота. Які чвари точаться тепер за стінами цього лялькового будинку?
Йому здалося, що у посла чекали на нього з побоюванням, бо заздалегідь звільнили вестибюль і сходи від сторонніх. На першому поверсі якась жінка швидко метнулась до дверей і сховалася за ними — певне, послова дружина. Двоє дітлахів боязко визирнули з-за поручнів на другому поверсі й одразу втекли, лунко цокаючи підборами по кахлях. Лакей провів Уормолда до вітальні й тихо причиняв двері. За високими вікнами був зелений газон, облямований стрункими субтропічними деревами. Навіть там хтось кинувся навтіки, помітивши його у вікні.
Кімната була типовою посольською вітальнею: громіздкі спадкові меблі, численні дрібнички, набуті під час служби в різних країнах. Уормолдові здавалося, що він бачить тут сліди років, прожитих у Тегерані (незвичайної форми люльки, художня кераміка), в Афінах (кілька ікон), а от африканська маска його дещо здивувала: звідки вона — чи не з Монровії?
Увійшов посол, високий, бундючний чоловік, судячи з краватки — колишній
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тихий американець. Наш резидент у Гавані», після закриття браузера.