Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

— Це я став небезпечний? От йолопи! Та в мене ж немає ніяких агентів, Картере.

— Х-хто вам повірить! Оті споруди в г-горах... Ми маємо копії ваших креслень.

— Так то ж деталі пилососа.

«Цікаво, хто передав їм ті копії: Лопес, Готорнів кур’єр чи хто-небудь із консульства?»

Картер простягнув руку до кишені, і Уормолд вистрілив. Картер голосно скрикнув. Потім сказав:

— Ви мало не вбили мене.— І витяг з кишені руку, в якій була розтрощена люлька. — Мій «дангіл»...[123] Ви зламали його.

— Мені бракує досвіду, — озвавсь Уормолд. Він наважився на вбивство, але вистрілити вдруге не міг. Двері за спиною Картера повільно прочинялись. Усе відбувалося, наче в пантомімі. — Ось вони про вас потурбуються. Тепер вам може знадобитися жінка.

— Ви... ви... блазень!

Так, Картер правий! Уормолд поклав пістолет на сидіння і пересів за кермо. І раптом відчув величезну полегкість. Адже він міг убити людину. А тепер довів сам собі, що в судді він не годиться: немає в нього покликання до насильства...

І тут вистрілив Картер.

Розділ шостий

1

Він сказав БеатрісІ:

— Я саме нагнувся, щоб увімкнути мотор. Це, мабуть, і врятувало мене. Звичайно, він мав право стріляти — адже то була справжня дуель. Але третій постріл лишився за мною.

— А що було потім?

— Я встиг від’їхати, доки мене занудило.

— Занудило?

— Якби мене свого часу взяли на війну, то вбивство, мабуть, не було б тепер для мене такою складною справою. Бідолашний Картер!..

— Чого це ви його жалієте?

— Він теж був людиною. Я багато дечого дізнався про нього. Він не вмів розстебнути корсета. Боявся жінок. Понад усе любив свою люльку, а в дитинстві річкові човни здавались йому океанськими пароплавами. Можливо, він був романтик. А романтик завжди боїться, що дійсність не виправдає його сподівань, адже так? Усі вони забагато чекають від життя.

— Ну, а що було далі?

— Я стер відбитки пальців з пістолета і повернувся додому. Сегура, звичайно, помітить, що двох патронів не вистачає, але навряд чи признається, що стріляли з його пістолета. Йому буде нелегко пояснити, як це трапилось. Коли я прийшов, він іще спав. Страшно навіть подумати, як йому болітиме голова. У мене вона теж гуде. Але я пригадав вашу науку, коли почав фотографувати.

— Фотографувати? Що?

— У нього був список іноземних агентів, що його складено для начальника поліції. Я сфотографував той список і поклав назад йому в кишеню. Я радий, що хоч під кінець послав їм справжнє повідомлення.

— Вам слід було почекати мене.

— Що ви! Він міг щохвилини прокинутися. Але ж і хитра штука ота мікрофотографія!

— А навіщо ж було робити мікрофотографію?

— Бо жодному кур’єрові в Кінгстоні не можна вірити. Картерові друзі, — я так і не довідався, хто вони, — роздобули копії моїх креслень. Значить, тут орудує якийсь двійник. Можливо, отой ваш контрабандист, що перевозить наркотики. Тому я зробив мікрофотографію, наклеїв її на зворотний бік марки і послав у Лондон комплект з п’ятисот англійських колоніальних марок,— тобто зробив усе, що треба.

— Треба послати телеграму, на яку саме марку ви її наклеїли.

— На яку марку?

— Не будуть же вони розглядати всі ваші п’ятсот марок, щоб помітити чорну цяточку.

— Про це я, на жаль, і не подумав.

— Ви ж пам’ятаєте ту марку?

— Я не дивився, яка вона спереду. Здається, то був Георг П’ятий — червоний, а може, й зелений.

— Ясно. А прізвища з того списку ви запам’ятали?

— Ні. Я не мав часу читати його. Мабуть, я надто дурний для таких справ, Беатрісо.

— Неправда. Самі вони дурні.

— Цікаво, хто перший дасть про себе знати. Доктор Браун чи Сегура?..

Та виявилось, що ні той, ні другий.

2

Наступного дня, рівно о п’ятій, до Уормолдової крамниці раптом з’явився чванливий чиновник з консульства. Обурено поглядаючи на пилососи, він сповістив Уормолда, що його негайно хоче бачити посол.

— А може, завтра вранці? — Уормолд саме складав останнє повідомлення: про смерть Картера і про свою відставку.

— Ні, не можна. Посол дзвонив із дому. Вам треба їхати зараз же.

— Я ж не його підлеглий, — сказав Уормолд.

— Хіба?

Уормолд знову поїхав у Ведадо, де серед густої зелені біліли особняки багатіїв. Здається, стільки часу минуло відтоді, як він був тут, коли приїздив до професора Санчеса! А ось і його ворота. Які чвари точаться тепер за стінами цього лялькового будинку?

Йому здалося, що у посла чекали на нього з побоюванням, бо заздалегідь звільнили вестибюль і сходи від сторонніх. На першому поверсі якась жінка швидко метнулась до дверей і сховалася за ними — певне, послова дружина. Двоє дітлахів боязко визирнули з-за поручнів на другому поверсі й одразу втекли, лунко цокаючи підборами по кахлях. Лакей провів Уормолда до вітальні й тихо причиняв двері. За високими вікнами був зелений газон, облямований стрункими субтропічними деревами. Навіть там хтось кинувся навтіки, помітивши його у вікні.

Кімната була типовою посольською вітальнею: громіздкі спадкові меблі, численні дрібнички, набуті під час служби в різних країнах. Уормолдові здавалося, що він бачить тут сліди років, прожитих у Тегерані (незвичайної форми люльки, художня кераміка), в Афінах (кілька ікон), а от африканська маска його дещо здивувала: звідки вона — чи не з Монровії?

Увійшов посол, високий, бундючний чоловік, судячи з краватки — колишній