Читати книгу - "Тенета війни, Павло Дерев'янко"

Подвір'я Чарнецьких. Скільки його не було? Біля воріт Катря гарцює із закривавленою шаблею, притуляючи немовля до грудей, під копитами її коня двійко мертвих. Обличчя в цятках крові. Чому вона тут? Чому вийшла зі сховку? Навіщо?!

Тіла хортів і сердюків розкидано навзнак. Більше десятка нових божих воїнів стали дугою та перезаряджають

рушниці. Гнат лежить поруч з Яремою, навколо голови шляхтича розповзлася кривава пляма. Скривавлений вовк завмер біля Савки — затулив його власним тілом.

Ні.

Після пройденого. Після війни. Після всіх убивств. Після дівчинки поруч тата. Після народження Олі. Вони пройшли цей шлях не для того, аби полягти тут!

Але смерть приходить, коли забажає.

— Ще один!

Розпач. Два постріли. Пекучий біль розпливається у грудях, паморочиться, ноги відмовляють. Лише він побачив ту нову сторінку, як його донька прийшла у цей світ...

— По бабі! — наказував інший голос.

Ні!

Пальці Савки смикали перо за вухом, а круглі від жаху очі перестрибували між Яремою, Гнатом і Пилипом, що простягся перед ним у вовчому тілі. Катря відкинула шаблю, зістрибнула з коня, повернулася спиною до стрільців та скоцюрбилася, затуляючи собою немовля від куль.

— Вогонь по...

Він не думав. Підхопився, забувши про рани, побіг до дружини з дочкою, аж раптом Савка стрілою кинувся на командувача хортів, учепився в його обличчя, встромив великі пальці в очні яблука та завив.

То було як удар сталевою ниткою. З рота Савки, наче з сурми, невпинно лився крик, жахливий, високий, нестерпний — крик не людини, а потойбічної істоти. Вереск розрізав барабанні перетинки, пронизував голову, викручував нутро, заповнював бажанням бігти якнайдалі геть, аби не чути жахливого звуку, аби нарешті перестало... Хорти вили разом із Савкою, качалися по землі між покинутою зброєю, хапалися руками за вуха, билися у корчах.

Катря встала, розгублено озираючись навколо. Северин похитнувся, несвідомо приклав руку до грудей — у нього поцілили двічі, одна куля застрягла біля легені — та зашепотів формулу. Він утратить рік чи трохи більше, але це смішна платня за життя. Кров кипіла та вирувала, ніби нестерпний крик наповнив чари химерною силою, і за кілька секунд лише гострий біль на місці поранень нагадував про удари куль.

Савка кричав. До його крику доєдналося іржання переляканих коней. Кобили божих воїнів не витримували та зривалися геть із шаленими очима. Павич не змовкав, вени на шиї напнулися, шрами на черепі багряніли. Осліплений командир хортів кричав разом із ним, махав руками, намагався відкинути химородника, але тільки безпорадно борсався викинутою на берег рибиною.

Голови хортів вкривали темні патьоки, кров лилася з вух, очей, ніздрів, ротів, кров струменіла та порскала, а чоловіки хрипіли, смикалися, захлиналися та завмирали назавжди.

Декілька вікон дзенькнули мереживом тріщин. Водночас Катря наблизилася до Савки та зупинила його коротким ляпасом, той розгублено покрутив головою, посміхнувся, зліз із мертвого командувача та заплакав. Оля заплакала разом із ним.

— Оля! — Северин кинувся до родини. — З Олею все гаразд?

— Так. Просто злякалася.

Гнат застогнав та сів, потираючи скривавлену потилицю.

— Малюк живий?

Одного погляду було достатньо, щоби зрозуміти — Ярема на межі. Крейдяне обличчя, уривчасте хрипке дихання. На тілі шляхтича кровоточило близько десятка ран, навколо кожної шкіра почорніла опіками. Пощастило, що кулі влучили абияк — напевно, вгатили, коли Малюк кинувся вперед. Та, що мусила його вбити, натомість вибила око. Але довго Ярема не протягне, якщо тільки...

Чари крові можуть зцілити чимало речей, але платня за те відповідна. Розбурханий силою божевільного виття, Северин зашепотів формули, які були заборонені осавулою потойбічників за надмірну ціну: траплялося, що задля порятунку чужого життя двохвості стрімко втрачали власне — могутні закляття на очах висушували їх, випивали десятиріччя за секунди... Але Забіли не стало, Ярема стояв на межі, і лише чари могли втримати його від смерті.

Заборонене закляття сивинами вилося по волоссю, висушувало очі, викручувало запалені нутрощі, темним вогнем неслося жилами, власним життям лилося крізь пальці — незрима розплата за життя іншого. Скільки років він віддав — три, сім, десять? Северин не рахував. Дихання шляхтича заспокоїлося, рани зарубцювалися, бліде обличчя порожевіло. Чорнововк із почуттям виконаного обов'язку витер обличчя від поту.

— Варган житиме, — Гнат обережно закинув вовче тіло на Упиря, який досі косився перелякано на Савку. — Кров я зупинив. Поранень багато, але дихає.

— Добре, — Северин наклав пов'язку на порожню очницю шляхтича. — Сам як?

— Дрібниці, на мене не зважай.

Катря заспокоювала Олю і Савку водночас. Останній, посмикуючи своє перо за вухом, утирав шмарклі долонею та шепотів про нитки, ляльок і чорнотроп.

— Треба тікати, доки не прибуло підкріплення, — сказав Еней.

— Звідки вони дізналися про сховок?

— Спитай у мертвих.

Гнат допоміг Северинові всадовити Малюка на Шарканя, вмостив заплаканого Павича на Коника, глянув на подвір'я Чарнецьких, всіяне мерцями, глянув на темні вікна, вкриті тріщинами. Сплюнув, провів рукою по липкому від крові хутру Пилипа та скомандував:

— За мною.

Він повів загін темними дорогами, сонними вулицями, подалі від святкових майданів і клятих хортів, крізь захаращені злиденні квартали повз п'яних, що блювали у стічні ями, вздовж берега холодного Дніпра — геть із Києва.

Северин повсякчас прислухався до гонитви. їхати разом із важезним непритомним шляхтичем було непросто, дошкуляли власні рани — дві вогнепальні та відтятий Потойбіччям палець — боліло з кожним рухом. Але поруч їхала Катря, і кожен погляд на згорток біля її грудей змушував Чорнововка забувати про всі складнощі.

Головне, що вони вижили. Попри все. Завдяки Савці.

Під холодними зірками ватага полишила столицю та виїхала на пустельний гостинець.

— Нас шукатимуть біля дубів, — сказала Катря.

— Ми там не затримаємося, — кивнув Еней.

Сіроманські очі вели їх у темряві. Характерницький дуб чекав перед лісом — ніби вигнанець, що стояв осторонь громади. Сіре листя майже осипалося з гострих кремезних гілок. Катря і Гнат спішилися та розіслали листи всім, кого знали: «Грамоту Хмельницького розірвано. Раду Осавул убито. Вовча рада під дубом Мамая. Надішли далі та рушай до Буди негайно»

Савка, забувши про сльози, ласкаво гладив непритомного вовка-Пилипа між очей і щось шепотів.

— Від агентів нічого не чути? — спитався Северин.

— Тиша. Велика темрява. Страх, — похитав головою Савка.

Чорнововк згадав аркан тіней навколо. Можливо, Павич мав на увазі це?