Читати книгу - "Тенета війни, Павло Дерев'янко"

абиде. Що довше Северин їхав вулицями вечірнього Києва, то палкішу ненависть відчував — ненависть до всіх цих людей, яких присягнувся захищати, людей, які безтурботно гуляли та не знали, що встиг накоїти новий гетьман першого ж дня свого правління.

— Ти як? Тільки чесно, — спитав Северин.

— Чесно? Хочу здохнути.

Вона зітхнула.

— Я не вмію доглядати за малою. Не розумію, що коїться з моїм тілом. Не знаю, чого очікувати завтра. От тобі чесна відповідь, — Катря кілька секунд дивилися йому в очі, а потім додала: — Проте я тримаюся. Не переживай.

Він не встиг зібратися з відповіддю, як характерниця випередила його:

— Северине, пообіцяй дещо.

— Слухаю.

— Якщо зі мною щось станеться, ти мусиш захистити її, — Катря обережно торкнулася Олі. — Бодай де, бодай як. Вона мусить вижити.

Заради тих оченят, які не бачили ні болю, ні кривди, ні прикрощів, він був ладен зробити більше, ніж міг будь-коли.

— Обіцяю. Але краще докладу зусиль, аби з вами нічого не трапилося.

— Дякую.

Вулицею до маєтку Чарнецьких Северин притримав Шарканя та глибоко вдихнув повітря: коні; чоловічий піт; порох; ладан.

— Чуєш?

Їм не вистачило кількох хвилин.

— Так. Кілька десятків.

Вони спішилися у затінку дерев біля високої огорожі. Катря оголила шаблю.

— Я чекатиму тут. Зайди до них зі спини.

Северин кивнув. Думка покинути побратимів і тікати, поки є шанс, пролетіла повз.

— Якщо... Мчи світ за очі. Та рятуй її, — він зазирнув в обличчя доньки, намагаючись запам'ятати його.

— Краще вбий там усіх.

Северин поцілував Катрю — незвично залишати її поза полем бою — розрізав пучку пальця та крадькома наблизився до подвір'я, забитого озброєними людьми. Звідки хорти дізналися? Не менше трьох десятків. Мовчать, тож добре чутно розмову командувача і Малюка:

— У цьому маєтку переховуються так звані лицарі Сірого Ордену, що від сьогодні заборонений наказом гетьмана Ярового.

— Ми — найманці пана Чарнецького, володаря цього маєтку, до якого ви вдерлися без жодного запрошення.

Самого Чарнецького не чути. Мабуть, переховується в будинку — і правильно чинить.

— Нам не потрібні запрошення. Хорти діють за надзвичайним наказом Таємної Варти. Отже, самозвані найманці пана Чарнецького, скажіть: якщо взяти простого ножа та вдарити ваші долоні, чи побачимо ми кров?

— Прутня мого побачиш. Як твоя матінка щоночі по неділях, — не стримався Еней.

— Брехливі сіроманці, — голос командира на образу не зреагував. — Ви заарештовані! Не раджу тікати чи опиратися арешту, інакше нам доведеться відкрити вогонь. Ми озброєні сріблом.

— Можете спробувати зупинити нас силоміць, — заговорив Яровий. — Але всі ми — ветерани Північної війни. Ми винищимо вас до ноги. Вас, шановний, я вб'ю найпершим.

Перешіптування серед сердюків. Схоже, їх покликали на допомогу, та вони не палають завзяттям ставати проти характерників.

— Стріляйте — і на цю землю проллється багато крові, — сказав Варган. — Відійдіть — і ми поїдемо з миром.

— Що за нахабна зухвалість? Іменем держави ви заарештовані. Складіть зброю!

— Годі ляси точити, — втрутився Гнат. — Кажіть свою ціну, ми заплатимо та поїдемо. По дукачу на кожного вистачить?

Пауза.

— Ця шабля вкрита сріблом та освячена благословенною рукою самого патріарха Симеона. Це — зброя поборника нечисті! Гріх не торкнеться душі її праведного власника! — голос командувача забринів вірою, як у Отто Шварца. — Вам не підкупити жодного з божих воїнів!

Хрипкий сміх. Малюк?

— Боже, чи це правда? — крикнув шляхтич гучно, напевно, звертаючись до неба. — Оце — твої воїни? Ти благословив їх убивати ближніх у славу твою, чи не так?

Хорти гнівно зашепотілися.

— Чуєте, воїни? Бог мовчить.

— Чого й варто було очікувати від бісового перевертня. Блюзнірство! — заволав розлючений командувач. — Ми — хорти Святого Юрія, а ви — вовки нечистого! Востаннє наказую кинути зброю та здатися!

Северин знав, що трапиться далі. Він уже бачив це сьогодні вранці.

— Не займай!

Вони не поставили вартових, і за це з першим залпом отримали удар у спини. Шабля Чорнововка рубала чорні однострої, розрізала білі хрести, вишивала червоні стрічки. Краєм ока Северин побачив Енея, що крутився сріблястим смерчем близнючок. За його спиною Павич нерухомо завмер навколішках, заплющивши очі та затуливши вуха руками. Варган обернувся на вовка. Куди подівся Малюк?

За лічені секунди все перетворилося на незграбну метушливу рукопашну. Більшість хортів билися вперше та підбадьорювали себе криками:

— Святий Юрій!

— Вірую! Вірую!

Але попри ґвалт їхнє завзяття поступалося бойовому досвіду. У тисняві вони більше не могли стріляти та постійно заважали одне одному, не встигали навіть завдати удару, перетворившись на легку здобич.

Бруківкою наближається стукіт копит. Підкріплення хортів. Катря! Чорнововк пригнувся та зник за мить до того, як місце, де він стояв, штрикнув срібний багнет.

У Потойбіччі пролягло поле, всіяне чорним і білим камінням. Він роками бачив такі рівнини у мертвому світі, всі були як одна, проте цього разу щось різнилося. Колір поля? Кількість каменів? Ні. Темрява під брилами! Вона

була живою, клубочилася та розтікалася... Северин бачив таке вперше, але не мав змоги роздивлятися — по той бік вирувала битва, будь-якої миті Катрю з Олею могли оточити. Він зробив кілька кроків, опустив очі, аби знайти тінь...

Їх було безліч.

Характерник кліпнув, проте видіння не зникло: тіні лежали навколо однаковісінькими пелюстками. Він протер кулаками очі — не допомогло. Северин зробив крок, тіні повторили рух та завмерли. Брат Блукач ніколи не згадував про таку химеру!

Чорнововк присів, торкнувся закривавленим пальцем навмання та скрикнув від болю: пів фаланги зникло, ніби дотик до темряви стер її. Несвідомо сіроманець ледь не торкнувся тіні поруч, але вчасно відсмикнув руку та притлумив крик.

Треба думати розважливо. Навіть у Потойбіччі все має резон. Северин затамував подих, змусив себе не дивитися на скалічений палець та методично водив очима по сонму власних тіней, що мавпували кожен його рух. Мало бути пояснення, варто лишень уважно... Ось воно!

Від тіней вилися тоненькі, ледь помітні нитки, що брали початок під каменюками навколо. І коли він це помітив, серце вжалило жахом: з-за темного небокраю сунуло щось лихе.

Треба тікати, кричало нутро. Стікаючи потом, він оглядав тінь за тінню, в очах мерехтіло, здавалося, від кожного кліпання тіні міняються місцями, а тим часом невідоме наближалося, розтікаючись під шкірою крижаним передчуттям біди.

Око зачепилося за єдиний вільний від нитки обрис.