Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

— Крен на лівий борт, курс один-вісім-нуль; залишаємо висоту п’ятнадцять тисяч футів185.

Він помітив, як Енсон Гарріс усміхнувся після слів «крен на лівий борт» замість «повертаю ліворуч». Перша фраза була правильною, але неофіційною. То була одна з Демерестових фразочок; багато пілотів-ветеранів мали такі — своєрідне дрібне повстання проти правил канцеляритів авіадиспетчерської служби, яких тепер мусили дотримуватися всі працівники авіації. Диспетчери на землі швидко вчилися розпізнавати окремих пілотів за такою особистою лексикою.

За мить Рейс Два дістав по радіозв’язку дозвіл підня­тися до двадцяти п’яти тисяч футів186. Демерест підтвердив, поки Енсон Гарріс піднімав літак вище. Нагорі, через кілька хвилин, вони опиняться у чистому спокійному по­вітрі, далеко внизу будуть грозові хмари, а зверху, в полі зору, зірки.

Фразу «крен на лівий борт» справді зауважили на землі — Кіт Бейкерсфелд.

Кіт повернувся до радіолокаційного спостереження більше години тому, після того як покинув роздягальню диспетчерів, де пригадував минуле й запевняв себе щодо намірів на сьогодні. Відтоді Кітова рука кілька разів інстинктивно тяглася до кишені, щоби перевірити ключ таємно орендованої кімнати в «О’Гейґан Інн». Решту часу він був зосереджений на індикаторі радіолокатора перед очима. Зараз Кіт опрацьовував борти, що прибували зі сходу, досі інтенсивний обсяг повітряного руху вимагав концентрації.

Він не працював напряму з Рейсом Два; проте інший диспетчер сидів всього за кілька футів, і протягом недовгої перерви між своїми передачами Кіт почув фразу «крен на лівий борт» та впізнав її, вкупі з голосом свого шваґра. До тієї миті Кіт і гадки не мав, що Вернон Демерест сього­дні летітиме, та він і не мав би знати. Кіт з Верноном майже ніколи не бачилися. Як і Мел, Кіт ніколи не мав близьких взаємин зі шваґром, хоча між ними не було жодних розбіжностей, що псували стосунки Демереста з Мелом.

Невдовзі після вильоту Рейсу Два Вейн Тевіс, старший диспетчер, понісся на своєму роликовому кріслі до Кіта.

— Відпочинь, старий, — протягнув Тевіс гугнявою техаською вимовою. — Я тебе підміню. Заскочив твій старший брат.

Від’єднавши навушники й обернувшись, Кіт розгледів силует Мела позаду серед тіней. Він пригадав, як раніше сподівався, що Мел сьогодні сюди не прийде; тоді Кіт гадав, що їхню зустріч він може просто емоційно не витримати. Тепер відчув, що тішиться появою Мела. Вони завжди були хоро­шими друзями та братами, тож буде правильно своєрідно попрощатися, хоча Мел про це не знатиме — принаймні доки завтра не отримає звістку.

— Привіт, — сказав Мел. — Я тут проходив неподалік. Як справи?

Кіт знизав плечима.

— Та так, нормально.

— Кави? — Дорогою Мел прихопив дві кави в одному з кафе аеропорту. Він дістав її з паперового пакета; подав один стаканець Кітові, а другий взяв собі.

— Спасибі. — Кіт був вдячний за каву та нагоду перепочити. Тепер, коли він відірвався від індикатора радіолокатора, хоча й ненадовго, то усвідомив, що психічне напруження знову почало наростати протягом останньої години. Він помітив, ніби спостерігаючи за кимсь іншим, що його рука з кавою тремтить.

Мел обвів поглядом метушливий диспетчерський зал. Він остерігався дивитися прямо на Кіта, чий вигляд — схудле, напружене обличчя з глибокими западинами під очима — шокував його. Вигляд Кіта змарнів протягом останніх кількох місяців; сьогодні, спало на думку Мелові, брат має гірший вигляд, ніж будь-коли раніше.

Досі з думкою про Кіта, він кивнув на тьму-тьмущу радіолокаційного обладнання.

— Цікаво, що би на це все сказав наш старий.

«Старий» — це був їхній батько, Воллі (Небесний Шаленець) Бейкерсфелд, авіатор «старого гарту», льотчик вищого пілотажу, пілот літака-розпилювача, нічний поштар та стрибун з парашутом — останнім він займався, коли з грошима було зовсім скрутно. Небесний Шаленець був сучасником Ліндберга187, близьким другом Орвіла Райта і літав до самої смерті, що спіткала його під час фільмування каскадерського епізоду в Голлівуді — аварії літака, яка мала бути зімітованою, проте виявилася справжньою. Це сталося, коли Мел з Кітом були ще підлітками, але Небесний Шаленець встиг прищепити обом хлопцям «авіаційний» стиль, що й зберігся в їхньому дорослому житті. У випадку Кіта, іноді думав Мел, батько зробив синові ведмежу послугу.

Кіт похитав головою, не відповідаючи на запитання Мела, що не мало значення, оскільки запитання було цілком риторичним, Мел просто зволікав, загадуючись, як краще підійти до того, що його найбільше бентежило. Він вирішив зробити це прямо.

Не підвищуючи голосу, Мел запитав:

— Кіте, з тобою щось негаразд; ти маєш жахливий вигляд. Я це знаю, ти сам це знаєш; то навіщо прикидатися? Якщо дозволиш, я б хотів тобі допомогти. Ми можемо поговорити, в чому ж причина. Ми завжди були чесними один з одним.

— Так, — підтвердив Кіт, — завжди були. — Він сьорбнув кави, не перетинаючись поглядом з Мелом.

Згадка про батька, хоча й випадкова, дивно зачепила Кіта. Він добре пам’ятав Небесного Шаленця; годувальник з нього був не надто добрий — сім’ї Бейкерсфелдів вічно бракувало грошей, — але з дітьми він поводився добродушно, особливо коли розмова стосувалася польотів, а обидва хлопці зазвичай тільки про це й хотіли слухати. Проте, зрештою, роль батька в житті Кіта відігравав не Небесний Шаленець, а Мел; Мел Бейкерсфелд, який завжди вирізнявся здоровим глуздом та розважливістю, яких бракувало їхньому батькові. Саме Мел завжди наглядав за Кітом, хоча й ніколи цим не нахвалювався та не захищав його надміру, чим грішать деякі старші брати, позбавляючи молодших гідності. Уже тоді Мел умів робити для людей так, що вони почувалися приємно.