Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Мел усім ділився з Кітом, був серйозним та уважним, навіть у незначних речах. Таким він залишався й досі. Те, що він зараз приніс каву, — чудове тому підтвердження, подумав Кіт, а тоді осікся: не розводь сантименти через стаканець кави просто тому, що це остання зустріч. Цього разу самотність Кіта, його страждання й почуття провини були поза можливостями Мела. Навіть Мел не зміг би повернути життя маленькій Велері Редферн та її батькам.
Мел кивнув, і вони пішли коридором біля диспетчерського залу.
— Слухай, старий, — сказав Мел. — Тобі потрібна перерва, щоб відпочити від цього всього — і то довга; можливо, навіть не просто перерва. Можливо, тобі варто все це покинути назавжди.
Кіт уперше всміхнувся.
— Ти наслухався Наталі.
— Наталі схильна говорити багато розумних речей.
Попри інші проблеми Кіта, розмірковував Мел, з Наталі йому неабияк пощастило. Думка про неї нагадала Мелові власну дружину, Сінді, яка, ймовірно, зараз на шляху до аеропорту. Порівнювати власний шлюб з чиїмсь, не на користь першого — це по-зрадницьки, думав Мел; але часом важко стриматись. Йому було цікаво, чи Кіт справді знає, як йому — принаймні у цій важливій сфері життя — поталанило.
— Є ще дещо, — сказав Мел. — Раніше я про це не згадував, але, мабуть, зараз саме час. Я не думаю, що ти хоч раз розповідав мені всю історію про Лізбурґ — той день, коли сталася катастрофа. Можливо, ти взагалі нікому не розповідав, бо я читав усі свідчення. Є ще щось, чого ти не говорив?
Кіт завагався всього на якусь мить.
— Так.
— Я так і думав, що то не все. — Мел обережно добирав слова; він відчував, те, що між ними зараз відбувається, може виявитися неймовірно важливим. — Та я ще подумав, якщо б ти хотів, аби я знав, то розповів би мені; а якщо — ні, то… виходить, це не моя справа. Проте інколи, якщо ти за когось турбуєшся — якщо це, наприклад, твій брат — то мусиш зробити цю справу своєю, хоче та людина, щоб ти втручався, чи ні. Тож зараз я роблю цю справу і своєю також. — Він м’яко додав: — Чуєш мене?
— Так, — відповів Кіт, — чую. — Він замислився: звісно, міг би припинити цю розмову; можливо, йому варто зупинити її просто зараз, негайно — позаяк вона не має сенсу, — вибачитися й повернутися до індикатора радіолокатора. Мел би припустив, що вони продовжать пізніше, не знаючи, що для них двох не буде ніякого «пізніше».
— Того дня в Лізбурґу… — наполіг Мел. — Те, що ти не розповів, стосується того, як ти зараз почуваєшся, яким ти зараз є. Правда?
Кіт похитав головою.
— Облиш це, Меле. Будь ласка!
— Тоді я маю рацію. Таки є якийсь зв’язок, чи не так? Навіщо заперечувати очевидне?
Кіт кивнув.
— Так.
— Ти мені не розповіси? Ти мусиш з кимсь поділитися; рано чи пізно доведеться. — Голос Мела благав, змушував його. — Ти не можеш так жити, поки воно — що б там не було — отак вічно сидить у тобі. Кому, якщо не мені? Я зрозумію.
Ти не можеш так жити… Кому, якщо не мені?
Кітові здавалося, що голос брата доноситься до нього з далечини, крізь тунель, кінець якого десь далеко-далеко. Та і його постать віддалена. На тому кінці тунелю також були всі інші люди — Наталі, Браян, Тео, Перрі Янт, Кітові друзі, — з якими він відтоді втратив зв’язок. Тепер з них усіх тільки Мел простягнув руку, намагаючись прокласти міст через прірву між ними… але тунель надто довгий, а їхня відокремленість — після всього часу, що Кіт залишався на самоті, — надто значна.
Та все одно…
Ніби чужим голосом Кіт запитав:
— Ти хочеш, щоб я розповів тобі тут? Зараз?
Мел підігнав його:
— Чом би й ні?
Чом би й ні, справді? Щось ворушилося всередині Кіта; бажання скинути тягар, хоча зрештою це нічого не змінить… Чи змінить? Хіба не в цьому суть сповіді; катарсис; вигнання гріха через визнання та каяття? Різниця, звісно, в тому, що сповідання дарує прощення і спокуту, а для Кіта не буде ніякої спокути — ніколи. Принаймні… він сам так вважав. Тепер замислився, що ж скаже Мел.
Десь усередині Кітового мозку замкнені двері прочинилися на якийсь дюйм.
— Думаю, немає причин, — повільно промовив він, — не розповідати тобі. Це не забере багато часу.
Мел мовчав. Інстинкт підказував йому: якщо промовити неправильні слова, вони вб’ють Кітів настрій, обірвуть довіру, яка тільки-но між ними з’явилася, якої Мел так довго і тривожно чекав. Він поміркував: якщо зрештою дізнається, що мордує Кіта, вони разом можуть вступити в боротьбу з цим. Судячи з того, який у його брата сьогодні вигляд, чим швидше це станеться, тим краще.
— Ти прочитав свідчення, — почав Кіт. Голос звучав безбарвно. — Щойно сам сказав. Знаєш більшу частину того, що сталося того дня.
Мел кивнув.
— Але дечого ти чи будь-хто інший, крім мене, не знаєш; ця інформація не випливла під час розслідування, і я знову й знову про це думаю… — Кіт завагався; здавалося, він не може продовжити.
— Заради Бога! Заради себе самого, заради Наталі, заради мене — говори!
Тепер уже Кіт кивнув:
— Я розповім.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аеропорт, Артур Хейлі», після закриття браузера.