Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Господар повернувся з нашою випивкою й пішов, не сказавши ні слова.

Майстер Дал узяв широкий глиняний келих і підніс його в повітря.

— За те, що тебе не спалив забобонний народ, — промовив він.

Я всміхнувся, попри збентеження, і підняв свій дерев’яний кухоль.

— Чудова традиція.

Ми обидва випили. Дал, скуштувавши вина, вдоволено зітхнув.

Він поглянув на мене через столик і сказав:

— То розкажи, ти не думав, чим займатимешся, коли закінчиш тут? Ну, тобто, коли дістанеш ґілдер.

— Я мало про це замислювався, — чесно зізнався я. — Здається, ніби до цього ще дуже далеко.

— Із такою швидкістю, з якою ти йдеш на підвищення, може бути й не так далеко. Ти вже ре’лар, а тобі… нагадай-но: скільки тобі років?

— Сімнадцять, — спокійно збрехав я. Вік був для мене дражливою темою. Чимало студентів вступали до Університету, а тим паче входили до Аркануму, майже у двадцять.

— Сімнадцять, — тихо й задумливо повторив Дал. — Це так легко забувається… Ти так гордовито тримаєшся, — його погляд став відстороненим. — Пане й пані, я в сімнадцять був казна-чим. Навчався, намагався знайти своє місце у світі. Жінки… — він поволі захитав головою. — Знаєш, далі буде краще. Зачекай три-чотири роки — і все трохи владнається.

Він ненадовго підніс свій глиняний келих до мене, а тоді випив іще.

— А втім, у тебе начебто небагато проблем. Ре’лар у сімна­дцять. Неабияка відзнака.

Я трохи зашарівся, не знаючи, що сказати.

Повернувся господар і заходився розставляти тарілки на столи­ку. Маленька дошка з нарізкою різних сирів. Миска з маленькими підсмаженими скибочками хліба. Миска з консер­вованими полуницями. Миска з лохиновим варенням. Маленька тарілочка з лущеними волоськими горіхами.

Дал узяв маленький шматочок хліба та шматочок білого сиру, що кришився.

— Ти неабиякий симпатик, — зауважив він. — Для такої вправної людини, як ти, можливостей безліч.

Я розмазав по шматочку сиру зі смаженим хлібом трохи полуниці, а тоді поклав усе це до рота, щоб дати собі час на роздуми. Дал натякає, що хоче, щоб я більше зосередився на вивченні симпатії? Натякає, що хоче підтримати моє підвищення до ел’те?

Моє підвищення до ре’лара підтримував Елодін, але я знав, що таке змінюється. Майстри іноді чубилися через особливо перспективних студентів. Наприклад, Мола була канцеляркою, перш ніж Арвіл затягнув її до Медики.

— Я справді серйозно насолоджуюся вивченням симпатії, — обережно проказав я.

— Це чудово зрозуміло, — всміхнувся Дал. — Деякі твої однокашники були б раді, якби ти насолоджувався ним трохи менше. Можу тебе в цьому запевнити, — він з’їв іще один шматочок сиру, а тоді продовжив: — Водночас із цим можна й переборщити. Хіба Теккам не казав: «Забагато навчання — шкода для учня»?

— Узагалі-то, це Ертрам Мудрий, — зауважив я. Це було в одній із книжок, які майстер Лоррен відклав для ре’ларів на той семестр.

— Так чи інакше, це правда, — сказав він. — Можливо, тобі варто подумати: чи не відпочити один семестр, аби трохи розслабитися? Трішки помандрувати, побути під сонечком, — він випив іще. — Недобре, коли едема ру ходить без засмаги.

Я не знав, що на це сказати. Мені ніколи не спадало на думку взяти відпустку від Університету. І куди я тільки подамся?

Надійшов господар із тарелями, на яких парувала риба, пахнучи лимоном і маслом. На якийсь час ми обидва зосередилися на їжі. Я зрадів приводу помовчати. Чому Дал хвалить мене за навчання, а тоді заохочує мене піти?

За якийсь час Елкса Дал вдоволено зітхнув і відсунув свою тарілку.

— Дозволь розповісти тобі маленьку історійку, — промовив він. — Мені подобається називати її «Едема-невіглас».

Тут я підвів погляд, поволі жуючи рибу, якою напхав рота. Вираз мого обличчя завдяки зусиллю волі залишився стриманим.

Елкса Дал вигнув брову, неначе сподіваючись побачити, чи є мені щось сказати.

Я не сказав нічого, і він продовжив:

— Був собі вчений арканіст. Він знав усе про симпатію, сиґалдрію та алхімію. В голові у нього міцно вкорінилися десять дюжин імен, він розмовляв вісьмома мовами й мав зразкові навички каліграфії. Правду кажучи, майстром він не став лиш через те, що опинився не там не в той час і не дуже добре вмів спілкуватися.

Дал ковтнув трохи вина.

— Отож цей хлопака якийсь час ганявся за вітром, надіючись відшукати долі в широкому світі. І дорогою до Тінуе дістався озера, яке треба було перетнути.

Дал широко всміхнувся.

— На щастя, там був човняр-едема, який запропонував перевезти його на той бік. Арканіст, який збагнув, що шлях займе кілька годин, спробував зав’язати розмову.

«Що ви думаєте, — спитав він човняра, — про теорію Теккама, буцімто енергія — це початкова речовина, а не властивість матерії?»

Човняр відповів, що взагалі ніколи про неї не замислювався. І навіть не збирається.

«Ви ж, певно, стикалися з “Богоявленням” Теккама, коли здобували освіту?» — запитав арканіст.

«Мосьпане, я нігди не мав того, шо можна назвати освітою, — відповів човняр. — І не впізнав би сього вашого Теккама, якби він прийшов продавати голки моїй жінці».

Арканіст, зацікавившись, поставив кілька запитань, і едема визнав, що не знає, хто такий Фелтемі Рейс і як працює гвинтокрут. Арканіст продовжував цілу годину — спершу з цікавості, потім із сумом. Остання крапля надійшла тоді, коли він довідався, що човняр узагалі не вміє ні читати, ні писати.

«От справді, пане, — сказав шокований арканіст. — Кожна людина мусить удосконалюватися. Людина без благ освіти — це майже тварина».

Дал усміхнувся.

— Що ж, як ти можеш здогадатися, після цього розмова просунулася не надто далеко. Наступну годину вони пливли в напруженому мовчанні, та щойно на обрії показався віддалений берег, здійнялася буря. Об маленький човник забили хвилі — так, що його дошки зарипіли й застогнали.

Едема добре придивився до хмар і сказав: «П’ять хвилин — і геть паршиво буде, а доки розвидниться, стане ше троха гірше. Сей мій човник до кінця не доживе. Доведеться нам плисти до кінця самим». І тут поромник знімає сорочку й починає зав’язувати її на талії.

«Але ж я не вмію плавати!» — каже арканіст.

Дал допив вино, перевернув келих догори дриґом і твердо поставив його на столик. На мить запала вичікувальна тиша. Він дивився на мене, а його лице виражало щось віддалено схоже на самовдоволеність.

— Непогана історія, — визнав я. — Тільки акцент у ру був трохи утрируваний.

Дал зігнувся в поясі, швидко і глузливо вклонившись.

— Візьму це до уваги, — промовив він, а тоді підняв палець і змовницьки поглянув на мене. — Моя історія має не лише захоплювати й розважати: в ній також криється зернятко правди, а знайти його може лише найрозумніший студент, — його обличчя набуло таємничого виразу. — Знаєш, уся правда на світі міститься в історіях.

***

Того ж вечора я розповів про цю зустріч друзям за картами в «У Анкера».

— Він натякає тобі, бовдуре, — роздратовано сказав Манет. Карти весь вечір були проти нас, і ми відстали на п’ять рук. — Ти просто не бажаєш почути його натяк.

— Він натякає, що