Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

Але я вагалася. Кілька днів я не дзвонила Ніно, як це я розсудливо обіцяла йому у Флоренції. Але потім, забувши про всяку обережність, я раптом почала телефонувати йому три-чотири рази на день. Я навіть не зважала на Деде, яка стояла за кілька кроків від телефонної кабіни. Я сперечалася з ним у нестерпній спеці, що панувала у цій клітці, розташованій на самому сонці, й іноді, мокра від поту, доведена до відчаю шпигунським поглядом доньки, розчиняла навстіж скляні двері й кричала: «Чого ти стовбичиш тут, я казала тобі йти пильнувати сестру!» У центрі моїх думок була тепер та конференція в Монпельє. Ніно мучив мене, він завжди перетворював наші розмови на остаточне випробування справжності моїх почуттів, і від бурхливих сварок ми переходили до зізнань, що жити не можемо одне без одного, від довгого і коштовного ображеного мовчання по міжміській лінії до гострої потреби вилити нашу жагу в потоки палких слів. Одного пополудня, коли Деде з Ельзою наспівували біля телефонної кабіни: «Мамо, швидше, нам нудно», – я безсило мовила йому:

– Є тільки один вихід, щоб я могла поїхати з тобою до Монпельє.

– Який?

– Розповісти все П’єтро.

Запала довга тиша.

– Ти справді готова це зробити?

– Так, але за однієї умови: якщо ти розповіси все Елеонорі.

Знову довга тиша. Ніно пробурмотів:

– Хочеш, щоб я скривдив Елеонору і сина?

– Так. Хіба я не кривджу П’єтро і доньок? Прийняти рішення означає скривдити когось.

– Альбертіно ще дуже малий.

– Ельза теж. А для Деде це буде нестерпно.

– Зробімо це після Монпельє.

– Ніно, не грайся зі мною.

– Я не граюся.

– Якщо не граєшся, то поводься відповідно: ти поговориш зі своєю дружиною, а я поговорю зі своїм чоловіком. Негайно. Сьогодні ввечері.

– Дай мені трохи часу, це не так легко зробити.

– А мені хіба легко?

Він ухилявся, щось намагався мені пояснити. Сказав, що Елеонора – дуже вразлива жінка. Що все її життя зосереджене навколо нього і сина. Що в юності вона двічі намагалася накласти на себе руки. Але на цьому він не зупинився, я відчула, що він змушує себе до ще більшої відвертості. Поступово, як звикле чітко, він визнав, що, розірвавши свій шлюб, він не лише заподіє кривду дружині та синові, а й втратить усі переваги заможного життя – тільки достаток робить життя в Неаполі стерпним – і цілу мережу знайомств, які були запорукою того, що в університеті він може робити те, що хоче. Врешті, вирішивши нічого не замовчувати, він сказав: «Пам’ятай, що твій свекор дуже мене поважає, а коли про наш зв’язок стане відомо всім, це призведе і до мого, і до твого остаточного розриву з родиною Айрот». Не знаю чому, але саме цей останній його аргумент мене найбільше вразив.

– Гаразд, – сказала я. – Покінчімо з цим.

– Зачекай.

– Я вже аж задовго чекала, треба було вирішувати раніше.

– Що ти збираєшся робити?

– Ствердити, що мій шлюб більше не має сенсу, і йти далі своїм шляхом.

– Ти певна?

– Так.

– І поїдеш зі мною у Монпельє?

– Я сказала, що піду своїм шляхом, а не твоїм. Між нами все скінчено.

116

Я в сльозах поклала слухавку й вийшла з кабіни. Ельза спитала мене: «Ти вдарилася, мамо?» Я відповіла: «Зі мною все гаразд, просто бабуся хворіє». Я далі схлипувала під стурбованими поглядами її та Деде.

Усі останні дні відпочинку я безперестанку плакала. Говорила, що втомлена, що дуже вже спекотно, що в мене болить голова, і відсилала П’єтро з дівчатками на море. А сама лежала в ліжку й змочувала подушку слізьми. Мені ненависна була ця надмірна вразливість, навіть у дитинстві зі мною такого не було. Нас з Лілою виховували так, щоб ніколи не плакати, а якщо це й траплялося, то за виняткових нагод і то недовго: ми страшенно соромилися і ковтали сльози. Але тепер немов мені в голові відкрився цілий фонтан, як у несамовитого Роланда, сльози текли з очей безконечно, і мені здавалося, що коли перед поверненням П’єтро, Деде та Ельзи я робила над собою зусилля, заганяючи сльози назад, і бігла вмитися під краном, фонтан цей далі крапав, очікуючи нагоди, щоб знов знайти шлях до моїх очей. Насправді Ніно мене не кохає, Ніно багато лицемірить і мало любить. Він хотів трахнути мене – так, трахнути, як це він робив хтозна зі скількома іншими жінками. Але мати мене, мати назавжди, порвавши зі своєю дружиною, – ні, це не входило в його плани. Можливо, він досі закоханий у Лілу. Можливо, за ціле життя він кохав тільки її, як багато інших чоловіків, які її пізнали. І тому назавжди залишиться з Елеонорою. Кохання до Ліли було гарантією, що жодна жінка – як би він її не прагнув на свій екстремальний манір – ніколи не загрожуватиме цьому крихкому шлюбові, а тим паче я. Ось які справи. Іноді під час обіду або вечері я раптом вставала з-за столу і бігла плакати у ванну.

П’єтро був зі мною обережний, відчуваючи, що з хвилини на хвилину я можу вибухнути. Спочатку, через кілька годин після розриву з Ніно, я думала відкритися йому, немов він був мені не лише чоловіком, якому треба все розповісти, а й сповідником. Я відчувала в цьому потребу, особливо коли він притулявся до мене в ліжку, а я відштовхувала його, шепочучи: «Ні, дівчатка прокинуться». У ту мить я часто мало не вивалювала на нього все, з усіма подробицями. Але завжди вчасно зупинялася: розповідати йому про Ніно потреби не було. Тепер, коли я більше не телефонувала коханій людині, коли я почувалася остаточно загубленою, знущатися з П’єтро здавалося мені даремним. Краще було закрити це питання кількома рішучими словами: я більше не можу жити з тобою. Але й цього я не могла зробити. Саме тоді, коли в затінку спальні я почувалася готовою зробити цей крок, мені ставало шкода його, я боялася за майбутнє дівчаток, гладила його по плечу, по щоці і шепотіла: «Спи».

Усе змінилося в останній день відпустки. Була майже північ, Деде з Ельзою спали. Я не телефонувала Ніно вже щонайменше десять днів. Я склала валізи, туга, зусилля і спека геть виснажили мене, ми сиділи з П’єтро на балконі нашого будинку – кожне мовчки на своєму шезлонгу.

Волосся і одяг були вогкі від виснажливої