Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

– Як твоя мати?

– Моя мати?

– Так.

– Добре.

– Деде сказала мені, що вона хворіє.

– Уже одужала.

– Я телефонував їй сьогодні пополудні. Твоя мати, як завжди, цілком здорова.

Я нічого не відповіла. Який цей чоловік нестерпний. Ну ось, на очі мені знов наверталися сльози. О Боже святий, мені вже набридло, набридло. Я почула, як він спокійно сказав:

– Ти думаєш, що я сліпий і глухий. Думаєш, я не помічав, як ти фліртувала з тими придурками, що товклися в нас вдома до народження Ельзи.

– Не знаю, про що ти.

– Чудово знаєш.

– Ні, не знаю. Про кого ти говориш? Про людей, які кілька разів вечеряли в нас багато років тому? Я з ними фліртувала? Ти здурів?

П’єтро похитав головою, усміхаючись сам до себе. Почекав кілька секунд, а тоді спитав, утупившись поглядом у балконну решітку:

– Не фліртувала навіть з тим ударником?

Я стривожилась. Він не відступав, не здавався. Я пирхнула.

– Маріо?

– Бачиш, ти все-таки його пам’ятаєш.

– Звісно, що пам’ятаю, чому б мені не пам’ятати? Він один з небагатьох цікавих людей, яких ти приводив до нас додому за сім років нашого шлюбу.

– Він здавався тобі цікавим?

– Так, і що? Що це з тобою?

– Просто хочу знати. Не можна?

– Що саме ти хочеш знати? Ти знаєш усе, що знаю я. Минуло щонайменше чотири роки, відколи ми бачили того типа востаннє, а ти тепер вискакуєш із цими безглуздими претензіями?

Він відвів погляд від решітки, повернувся й серйозно подивився на мене.

– То поговорімо про недавні події. Що в тебе з Ніно?

117

Удар був настільки ж сильний, як і неочікуваний. Він хотів знати, що в мене з Ніно. Досить було цього запитання, цього імені, щоб у голові в мене знов вибухнув фонтан. Сльози засліпили мене, вийшовши з себе, я почала верещати на нього, забувши, що ми просто неба, що поруч сплять люди, стомлені сонячним днем на морі: «Навіщо ти це спитав, треба було мовчати, а тепер ти все зіпсував, і нічого не можна вже зробити, якби тільки ти не розтуляв рота, але ти не зміг, і тепер я мушу піти від тебе, тепер хоч-не-хоч мушу піти!»

Не знаю, що з ним сталося. Може, він подумав, що й справді припустився помилки, яка тепер з якихось незрозумілих причин може назавжди зруйнувати наші стосунки. А може, раптом побачив у мені якусь дику істоту, що розірвала крихку поверхню слів і виявила своє ірраціональне єство, жінку в її найбільш небезпечному вияві. Але немає сумніву, що видовище це було для нього нестерпним, він рвучко підвівся і ввійшов у дім. Я побігла за ним услід і далі кричала йому про все: про кохання до Ніно змалечку, про нові можливості в житті, які він переді мною відкрив, про невикористану енергію, яку я відчуваю в собі, про сіре життя, у яке на довгі роки він кинув мене, про те, що він не дає мені жити повноцінним життям.

Коли сили мої вичерпались і я важко сіла десь у кутку, я раптом побачила перед собою його запалі щоки, мішки під очима, побілілі губи, а засмага стала подібною до кірки засохлого болота. Тільки тоді я зрозуміла, який він був шокований. Його запитання навіть близько не передбачали ствердних відповідей на кшталт: так, я фліртувала з ударником і не тільки, так, ми з Ніно були коханцями. П’єтро запитав у мене про це лише для того, щоб я заперечила, щоб розвіяла сумніви, які його опосіли, щоб він міг зі спокійною душею піти спати. Натомість я вкинула його у жахіття, з якого тепер він не знав, як вийти. Шукаючи спасіння, він майже пошепки спитав: «Ви кохалися?»

Мені знову стало його шкода. Якби я відповіла ствердно, то знову б розкричалася: «Так, уперше, коли ти спав, удруге – у його машині, втретє – у нашому ліжку у Флоренції». Ці фрази я б вимовила з усією сласністю, яку викликав у мені той перелік. Але я тільки заперечно похитала головою.

118

Ми повернулися у Флоренцію. Спілкування обмежили до найнеобхідніших фраз, і в присутності доньок розмовляли достатньо приязним тоном. П’єтро пішов увечері у свій кабінет, як у часи, коли Деде не спала, а я залишилася в подружньому ліжку. Я думала, що робити. Те, як скінчився шлюб Ліли та Стефано, не могло бути для мене добрим прикладом, бо все це діялося в інші часи і вирішити справу законно змоги не було. Я ж розраховувала на цивілізоване розв’язання, згідно з правом, яке б відповідало нашому часові і станові. Але я далі не знала, що робити, тому не робила нічого. Тим паче, що тільки-но я повернулася, мені зателефонувала Маріароза й сказала, що французьке видання вже готується, вони невдовзі надішлють мені верстку, а серйозний, прискіпливий редактор мого видавництва до багатьох місць у тексті залишив зауваги. Поки що я була задоволена й намагалася повернути собі інтерес до роботи. Але не могла, бо здавалося, що в мене є набагато серйозніші проблеми, ніж хибна інтерпретація якогось рядка чи сумнівний абзац.

Відтак якось уранці задзвонив телефон, слухавку взяв П’єтро. Сказав «алло», повторив, поклав слухавку. Серце почало мені шалено калатати, я приготувалася бігти до телефона, щоб випередити чоловіка. Телефон більше не дзвонив. Минали години, я намагалася відвернути свою увагу, перечитуючи текст. То була погана ідея, текст здався мені набором дурниць, це тільки виснажило мене, і я задрімала, поклавши голову на бюрко. Але ось знову задзвонив телефон, і знов відповів мій чоловік. Лякаючи Деде, він загорлав: «Алло!» – і кинув слухавку, немов хотів розбити апарат.

То був Ніно, це знала я, і це знав П’єтро. Дата конференції наближалася, він, напевно, хотів знову наполягати, щоб я поїхала з ним. Він знову намірявся втягнути мене у вир своєї тілесної жаги. Хотів довести мені, що між нами може бути лиш таємний зв’язок, який треба пережити до кінця, борсаючись між насолодами й докорами сумління. Нам не залишалося нічого іншого, як зраджувати, вигадувати побрехеньки, щоб поїхати кудись разом. Я вперше полечу літаком, притиснувшись до нього, поки літак набиратиме висоту, як це буває у фільмах. Чому ні, після Монпельє ми подамося до Нантера, підемо до подруги Маріарози, я поговорю з нею про свою книжку, ми домовимося про промоцію, я представлю їй Ніно. Так-так, поїхати кудись разом з коханим чоловіком, навколо якого витає очевидний для всіх ореол