Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я відсунулася, а він спитав: «Що з тобою?» «Нічого», – я не знала, що йому сказати, думки ці не варто було висловлювати. Я притислася до нього, поцілувала, а тим часом намагалася прогнати спогад про його кохання до Ліли. Але Ніно наполягав, я ніяк не могла викрутитися, тому вхопилася за відлуння відносно недавнього спогаду – ось це, мабуть, я можу йому сказати – і спитала його вдавано веселим тоном:
– Зі мною теж щось не те під час сексу, як з Ліною?
Вираз його обличчя змінився. В очах я побачила когось зовсім іншого, зовсім чужу людину, яка мене злякала. Ще заки він відповів, я поспіхом прошепотіла:
– Я пожартувала, якщо не хочеш, не відповідай.
– Я не зрозумів, що ти сказала.
– Я тільки повторила твої слова.
– Я ніколи нічого подібного не казав.
– Неправда, ти сказав це в Мілані, коли ми йшли до ресторану.
– Нічого я не казав, зрештою, не хочу говорити про Ліну.
– Чому?
Він не відповів. Я роздратовано повернулась до нього спиною. Коли він торкнувся моєї спини пальцями, я просичала: «Дай мене спокій». Якийсь час ми лежали нерухомо, мовчки. Тоді він знов почав пестити мене, повільно цілував моє плече, і я здалася. Так, визнала я сама собі, він має рацію, мені не слід більше питати його про Лілу.
Увечері задзвенів телефон, то був, звісно, П’єтро з дівчатками. Я подала Ніно знак, щоб він мовчав, вистрибнула з ліжка і побігла до телефона. Я приготувалася відповідати теплим, заспокійливим тоном, але, сама того не усвідомлюючи, говорила надто тихо, якимсь неприродним шепотом – я не хотіла, щоб Ніно чув і потім сміявся з мене чи навіть розсердився.
– Чому ти шепочеш? – спитав П’єтро. – Усе гаразд?
Я відразу ж заговорила голосно, навіть заголосно. Я намагалась розмовляти ласкаво, весело побалакала з Ельзою і наказала Деде, щоб вона не випробовувала батькового терпіння й чистила зуби перед сном. Коли я повернулася у ліжко, Ніно сказав:
– Яка чудова дружина, яка турботлива мамуся.
Я відповіла:
– Ти нічим не гірший.
Я почекала, доки напруга знов ослабне, доки розвіється відлуння голосів мого чоловіка і доньок. Ми прийняли разом душ, то була чудова забава, новий для мене досвід, мені сподобалося мити його і давати йому мити себе. Відтак я зібралася виходити. Я знову чепурилася задля нього, але цього разу в нього на очах і цілком спокійно. Він зачаровано дивився на мене, поки я міряла сукні, шукаючи ту, що треба, і фарбувалася, й іноді – хоча я й говорила йому жартома: «Не смій, мені лоскотно, розмажеш помаду і доведеться починати спочатку, уважай, бо порвеш мені плаття, облиш мене», – підходив до мене ззаду, цілував у шию, запихав руки у виріз, під сукню.
Я сказала, щоб він вийшов з дому сам і зачекав мене в машині. Хоч будинок був наполовину порожній, бо всі були у відпустці, я все одно боялася, що хтось побачить нас разом. Ми пішли вечеряти, багато їли, багато говорили, дуже багато пили. Повернувшись, ми знову лягли в ліжко, але так і не заснули. Він сказав мені:
– У жовтні я на п’ять днів їду на конференцію у Монпельє.
– Бажаю гарно розважитись. Їдеш з дружиною?
– Хочу поїхати з тобою.
– Це неможливо.
– Чому?
– Деде шість років, а Ельзі три. Я мушу думати про них.
Ми почали обговорювати наше становище і вперше вимовили такі слова, як одружені, діти. Ми переходили від відчаю до сексу, від сексу до відчаю. Урешті я прошепотіла:
– Нам не треба більше бачитись.
– Якщо ти це витримаєш, добре. Я не витримаю.
– Дурниці. Ти знаєш мене вже кілька десятиліть, але цілком повноцінно живеш без мене. Скоро ти забудеш мене.
– Пообіцяй, що й далі щодня телефонуватимеш мені.
– Ні, я більше тобі не телефонуватиму.
– Якщо не телефонуватимеш, я збожеволію.
– Це я збожеволію, якщо далі думатиму про тебе.
З певною мазохістською насолодою ми дослідили той глухий кут, в якому опинилися. Кількість перешкод, які ми нарахували, довела нас до розпачу, і ми врешті посварилися. Він поїхав, весь у нервах, о шостій ранку. Я прибрала в домі, поплакала собі всмак і впродовж всієї дороги сподівалася, що ніколи не доїду до В’яреджо. На половині шляху згадала, що не взяла жодної книжки, яка могла б виправдати цю поїздку. І подумала: «Тим ліпше».
115
Ельза страшенно зраділа моєму поверненню і сказала ображено: «Тато не вміє бавитися». Деде стала на захист П’єтро, вигукнувши, що її сестра мала, дурна і сама псує всяку гру. П’єтро уважно подивився на мене, він був не в гуморі.
– Ти не спала.
– Спала погано.
– Книжки знайшла?
– Так.
– І де вони?
– А де мають бути? Удома. Я звірила те, що мала звірити, і кінець.
– Чому ти сердишся?
– Бо ти мене сердиш.
– Ми ще раз тобі телефонували вчора ввечері. Ельза хотіла сказати тобі «добраніч», але тебе не було.
– Було жарко, і я вирішила пройтися.
– Сама?
– А з ким?
– Деде каже, що в тебе є наречений.
– Деде так сильно до тебе прив’язана, що вмирає від бажання зайняти моє місце.
– Або ж вона бачить і чує те, чого не бачу і не чую я.
– Що ти маєш на увазі?
– Те, що я сказав.
– П’єтро, будьмо відверті – чи слід до твоїх численних болячок додати ще й ревнощі?
– Я не ревную.
– Сподіваюся. Бо якщо це не так, то відразу тобі скажу: ревнощі – це вже занадто, я цього не стерплю.
У наступні дні подібні сварки почастішали. Я стежила за ним, докоряла йому і водночас зневажала саму себе. Але часто мене охоплювала лють: що від мене вимагається, що мені робити? Я кохаю Ніно, завжди його кохала: як мені вирвати його з серця, з голови, з тіла тепер, коли і він бажає мене? Я змалечку збудувала сама для себе досконалий механізм пригнічення власних почуттів. Жодне з моїх справжніх бажань не одержувало
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втечі та повернення, Елена Ферранте», після закриття браузера.