Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

Хай лиш розпуститься буковинка.

Гей! Широко на світі! Інакше на серці робиться тоді чоловікові.

У наші часи теж майже щороку збираються навесні такі компанії. Ідуть копати скарби – у великій таємниці. Тоді оживають ті далекі закутки і самотні верхи, ті різні сховки, Довбушеві, Пелехові, Пігулові, Василюкові та інші комори. От тільки біда, що з наших теперішніх людей ніхто не вміє втримати цієї таємниці. Відразу говорять, розказують, і відразу всі знають. А це дуже шкодить. Ті скарби мають таку слабкість, що не люблять розголосу, не витримують балачок. До цього додається ще така складність, що треба добре розплутувати, що такий повістун наговорив. Бо він ніколи відверто не скаже ні місця, ні заклять, ні години не вкаже, ні потрібного посту. Ані не розкаже докладного застереження, як берегтися від проклятих і заплямлених кров’ю скарбів. Завжди тільки щось говорить манівцями, страшить і зачаровує, а часом і поглузувати любить. Робити, трудитися і махати лопатою не хоче, але, якби дійшло до поділу, – то він перший.

І цей нам тепер такого диму в очі напустив і розповідає, що Андрійко.

– Гей! Стій, братчику. Таке враження, що знов народ бунтує. Але він ще щось за тим приховує і …

– Послухайте, люди добрі. Тут вам не панський віденський парламент, ані сейм тих шарапаток варшавських, аби кожен кукурікав і упивався власним голосом, як глухар на токовищі. Це ж бо товариство. Гідне, ґаздівське. Замість так язиком молоти та пусте торочити, дайте ж докінчити, розповісти: як то Дмитрик через те бідування чи з того, що йому дурійка самотності ударила в голову, став опришком. І так дійшов – до великих скарбів …

Ось так, без викрутасів власне і до цих – до цих скарбів договоримося…

І все сумлінно, відповідно до того і не інакше, як сам Андрійко оповідав.

Отож було це саме так.

Навесні, коли на полонині зазеленіла чемериця, якогось дня побачив Дмитрик біля баштової ялини першого гостя з того, живого світу. З того світу, який був для нього ніби забарикадований великою непроникною льодовою стіною зими та самотності. Ніби саме звідти йдучи, приплентався перевальцем з боку Луковиць великий, старий, сірий, майже сивий ведмідь. Прийшов для того, щоб пощипати і покуштувати ведмежої весняної закуски – чемериці.

Спочатку Дмитрик зрадів цьому ведмедеві, бо ж кажуть, що то душа християнська. Голосно до нього закричав:

– Вуєчку, миром! Як ся вам зимувало?

Але старий буркотливий ведмідь-самітник не виказав ані такої радості, як Дмитро, ані навіть жодного здивування. Він легко й обережно піднявся, обпершись передніми лапами об бік ялинового стовбура, похитав ним, подивився на Дмитрика, потім уже радше зі строгим, хоч і звиклим, холодом пройшов коло Попаді. Ще раз оглянувся на Дмитра і, поволі похитуючись, пішов до Гостового шукати чемериці. І більше тут не з’являвся жоден ведмідь.

І хоч той ведмідь ані не змовлявся з мандаторами, ані не тримав побратимства з друзями Дмитра, проте Дмитрика щось ніби вдарило межи очі, ніби відколеним уламком тієї крижаної стіни. Це не був страх, ані втіха. Тільки от що: він знову побачив, що, хоч і не сам-один ходить по світі, відчуває і живе, однак ні він, ні будь-хто інший не може нічого нікому дати, наче замуровані в льодяній коморі. Тепер усі ті думи, пісні, винаходи й науки, всі ті скарби, що він нагромадив за зиму, наче вмить розтанули і зникли. Так, наче тобі сниться, що ти лежиш серед дукатів і пломенистих брильянтів, а вранці прокинешся, сягнеш рукою – а то твердий камінь і старий кожух під головою.

Гірко зробилося Дмитрикові і навіть страшно. Він відчув себе таким самотнім, мов той пломінчик лойового каганця, що горить у темряві на вітрі й освітлює лиш на два кроки. Тріпоче такий пломінь на вітрі, тремтить, утікає від вітру, може згаснути будь-якої миті. Дмитрикові здавалося, що вже він не дочекається полонинського веснування, не побачить людей і тварин, пастухів та маржинки. Він уже не міг ночувати в печері. Потерпав там від задухи. Тоді він у заціпенінні нічого не їв по кілька днів, нікуди не ходив, голови до неба не піднімав. Сидів на ялині, занурений у дрімоту і зажуру, або ходив з опущеною головою навколо башти, щоб зігрітися. Таку біду приніс йому той старий ведмідь. Гей! Чорним дьогтем розлилося то йому по серці.

Зрозумів Дмитрик, що він уже не такий самий, як був перед тим, і що ніколи таким не буде. Бо, якщо придивитися ближче, то, може, нема за чим сумувати. Увесь цей світ німий сліпий і глухий. Власне, людський і живий світ був тільки такий, як луна отам під Гостовим верхом. Що йому крикнеш, що йому заспіваєш, то тобі повертається. І все це таке саме пусте баяння, висотане лише з його власної нещасної голови, яка сама одна дзвонить і б’ється посеред марноти світу. Так само й людські та інші живі голоси. Неначе промовляють подібно, як ті шепоти й пісні, що їх він чув у святочні весняні ночі. Поки слухаєш, чуєш те, що сам кажеш і що хочеш. А коли мовчиш, коли відвернешся й не дивишся, то хто знає, яка потвора і паскуда за твоєю спиною вишкірює на тебе зуби і пащеку.

А може, все не так?

Може, щойно тепер він ще краще міг дізнатися, яка то вона Льодова Баба, яка її сила! Може, це вона і йому тепер вуха заклала, очі замурувала. Може, і тут, і всюди довкола, досі плачуть усі істоти, стогнуть ті голоси, як старенька неня, як стара ріка. Та льодова відьма замкнула, затиснула, закоркувала всі уста. Серця позаклинала і заморозила, пупки поперерізала ота Баба, що пеленає на смерть.

І морить голодом живу журбу.

Уві сні Баба понакладала Дмитрові болючі пута на руки, важкі кайдани на ноги, а на серце залізні обручі. Смикав він їх і розривав із люттю, і прокидався з криком розпачу та гніву.

І врешті так його виштовхнуло з того набою самотності, наче з великої гармати. Він мчав і рвався вперед, щоб зламати обручі мовчання, видерти ґрати полонинської самоти, розтрощити брами пустельної в’язниці.

Сам не знав, як він опинився біля Голов. Продираючись лісами й оленячими стежками, лякаючи дорогою глухарів, які тріпотіли крилами, наче плахтами, він дістався аж до батьківської хати.

Було раненько перед світанком, зірки вже зблідли, коли з узлісся він побачив, немов верхівки