Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

class="p1" style="">– Авжеж, я пробував якось крамарювати в шахтарському селищі, але довго не витримав. Надто вже було нудно – ні руху, ні штормів, ні життя,– так, ніби ти водночас і живий, і покійник. Мені треба було щось одне – або те, або інше. Отож, кажу, я недовго й крамарював – покинув свою крамничку і знову вийшов у море.

– Отож-то й воно. Крамарям це до вподоби, а ти не стерпів. Бачиш, бо ти до цього не звик! Ну, а я не звик бути молодим, не цікаво мені це. Я був перетворився на дужого і вродливого парубка, мав буйного кучерявого чуба, та ще й крила, барвисті крила, як у метелика. Я ходив з хлопцями на пікніки, танці й вечірки, пробував залицятися й плести дурниці дівчатам, але все те було ні до чого. Я не міг добрати смаку в цьому – власне, все це було страх як нудно. Єдине, що мені було потрібне,– це рано лягати, і рано вставати, і робити що-небудь. А скінчивши роботу, я хотів посидіти спокійно, покурити люлечку й подумати, а не вештатися з ватагою безтурботних гульвіс. Ти не можеш і уявити, як я страждав увесь час, поки був молодий!

– І довго ти був молодий?

– Та з півмісяця. Цього з мене цілком вистачило. Боже, який я був самотній! Бачиш, я був начинений знаннями й досвідом сімдесятирічного, і найглибша тема, яку могли порушити ті молодики, була для мене абеткою. А слухати їхні суперечки – о господи! То було б смішно, якби не було так сумно. Отож я так затужив за тверезими розмовами й манерами, до яких звик, що спробував пристати до старих, але ті не визнавали мене. Для них я був наче пихатий молодий вискочень, і вони холодно віднаджували мене від себе. Так, півмісяця мені цілком вистачило! Я був радий дістати назад свою лисину, свою люльку й свої старі дрімотні роздуми в затінку скелі чи дерева.

– То що ж,– кажу я,– ти думаєш навіки застряти на сімдесяти двох роках?

– Не знаю й не хочу знати. Але я вже ніколи не стану двадцятип’ятирічним – це напевно. Я знаю набагато більше, ніж знав двадцять сім років тому і я з насолодою вчуся весь час, хоча, здається, не старішаю від того. Тілесно тобто, бо розум мій стає старшим, міцнішим, гострішим і дійовішим.

Я кажу йому:

– Ну, а коли чоловік прибуває сюди в дев’яносто років, невже він не відсовує свого віку назад?

– Звичайно, відсовує. Він відсовує його до чотирнадцяти років; спробує години дві – і відчує себе дурнем; зробить собі двадцять – майже нічим не краще; спробує тридцять, п’ятдесят, вісімдесят і, нарешті, дев’яносто – і тоді переконується, що в тому віці, до якого він звик, йому краще і зручніше, аніж у будь-якому іншому. Або ж, якщо розум почав його зраджувати на землі у вісімдесятилітньому віці, то тут він таким і залишається. Він застряває на тому місці, де його розум востаннє був найгостріший, бо тоді він найкраще користувався ним, і звички його були найтривкіші і найсталіші.

– Ну, а двадцятип’ятирічний завжди лишається при двадцяти п’яти роках і вигляду не змінює?

– Так, якщо він дурний. Але якщо він розумний, честолюбний і працьовитий, набуті знання й досвід змінюють його звички, думки й смаки, і йому приємнішим стає товариство людей, старших віком. Він дає своєму тілу постарішати на стільки років, скільки йому треба, щоб почувати себе добре й зручно в їхньому товаристві; він дає своєму тілу набирати зовнішність відповідно до оточення, поступово робиться лисим і зморшкуватим зовні та мудрим і проникливим усередині.

– Те саме і з дітьми?

– Так, те саме і з дітьми. Боже, які віслюки ми були на землі! Ми мріяли, що на небі будемо вічно молодими. Ми не казали, наскільки молодими,– про це ми навіть не думали,– вірніше, мали не однакові уявлення. Коли мені було сім років, я, здається, гадав, що на небі нам усім буде но дванадцять; у дванадцять років я, певно, думав, що на небі ми будемо вісімнадцятирічними чи двадцятирічними; в сорок я почав лізти назад. Пригадую, я сподівався, що на небі нам усім буде отак років по тридцять. Ні дорослий, ні дитина ніколи не думають, що їхній власний вік найвідповідніший для них. Кожний хоче бути на кілька років старший або молодший, і кожний твердить, що й усе населення раю у тому віці, який йому найлюбіший. До того ж кожен сподівається, що всі застрянуть на цьому віці, як на мертвій точці, і тішитимуться ним! Та ти тільки уяви собі – бути в раю на одному місці! Уяви собі рай, заселений поспіль семирічними жовторотими щенятами, що катають обручі і граються в кремінці! Або – незграбними, сором’язливими, сентиментальними дев’ятнадцятирічними недоростками. Або – дужими тридцятилітніми людьми, розсудливими, честолюбними, але прикутими за руки й ноги до обмежень цього віку, як безправні галерники! Подумай про нудьгу і безбарвність товариства, що складається з людей того самого віку, однакових поглядів, звичок, смаків і уподобань! Подумай, наскільки краща від такого раю була б земля з її різноманітністю типів, фізіономій і віків і живою грою міріадів інтересів, що залюбки стикаються в такому строкатому товаристві!

– Послухай-но, Сенді,– кажу я,– ти розумієш, що ти робиш?

– А що я такого роблю?

– З одного боку ти робиш небо дуже приємним, а з другого боку ти йому підкладаєш свиню!

– Яким це чином?

– Ну, от,– кажу я,– візьми, приміром, молоду матір, яка втратила дитину, і...

– Тс-с! – сказав він.– Дивись!

То була жінка. Середнього віку, з посивілим волоссям. Вона йшла повільно, схиливши голову, а крила її звисали мляво і якось безживно; вигляд у неї був украй стомлений, і вона плакала, бідолашна! Так вона й пройшла повз нас, похнюпивши голову; сльози котилися їй по обличчю, і вона не помітила нас. Тоді Сенді, пройнятий співчуттям, тихо й лагідно сказав:

– Вона шукає свою дитину. Ні, вона знайшла її, я думаю. Боже, як вона змінилась! Але я впізнав її відразу, хоч двадцять сім років минуло з того часу, як бачив її востаннє. Тоді вона була молода мати, років мала десь так двадцять два – двадцять чотири, не більше. І яке то було чарівне, миле, квітуче створіння! Справжня квіточка! Усім серцем і душею належала вона своїй