Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

– Ах, не ятріть мені серця,– кажу я дідуганові.– Я й так уже зовсім занепав духом!

Після нової тривалої паузи він каже:

– Ви раді, що потрапили сюди?

– Чоловіче добрий,– відповідаю,– я буду з вами відвертий. Це все зовсім не схоже на моє уявлення про майбутнє блаженство, яке у мене склалося, коли я ходив у церкву.

А він каже:

– А що ви скажете на те, щоб дременути звідси? Півдня відробили – і досить!

– Оце мені до душі,– погоджуюсь я.– Ніколи в житті мені так не хотілося змінитися з вахти.

І ми вирушили. Весь час до хмарин причалювали нові мільйони щасливих людей, виспівуючи осанну. Інші мільйони покидали хмарини дуже присмирнілими, скажу я вам. Ми взяли курс на новачків, і дуже скоро мені пощастило роздати їм усі мої речі – «потримати хвилинку». Я став вільною людиною і був страшенно задоволений.

Саме в ту мить я й наскочив на старого Сема Бартлета, котрий помер багато років тому, і зупинився з ним побалакати.

Я кажу:

– Ну, поясни мені – невже все це триватиме вічно? Чи нема тут чого-небудь іншого для різноманітності?

А він каже:

– Ось я зараз тобі все розтлумачу. Люди буквально розуміють фігуральну мову біблії і всі її алегорії, і перше, чого вони вимагають, потрапляючи сюди, це – ореол, арфу й усе таке інше. А тут нікому не відмовляють у розумних і невинних речах, якщо їх просять по-доброму. Тому їх постачають цими предметами без будь-яких заперечень. Приблизно добу вони ходять, співають і грають – і більше ти їх у хорі не побачиш. Немає потреби вказувати їм, що ці речі не становлять раю,– принаймні такого раю, який нормальна людина могла б витримати бодай тиждень і не збожеволіти. Пасмо хмарин розташоване в такому місці, де галас не може потривожити старожителів, тож немає біди в тому, що кожному дають змогу побувати там і зцілитися, тільки-но він туди потрапить. Тепер затям собі ось що: бути в раю – це, звісно, блаженство, але водночас рай – найнеспокійніше місце, яке тільки можна собі уявити. Після першого дня тут не знайдеш жодної бездіяльної людини. Цілу вічність співати псалми й помахувати пальмовими гілками – про це приємно послухати з церковного амвона, але немає нічого гіршого, як витрачати на це дорогоцінний час. Так дуже легко перетворити рай на збіговисько балакливих неуків, розумієш? Вічний спокій – то добре звучить з кафедри. Але скуштуй його раз і ти добачиш, як нестерпно гнітитиме тебе вічне дозвілля. Справді, Стормфілде, така людина, як ти, що все життя провела в діях і русі, збожеволіла б за півроку життя в раю, де нема чого робити! Рай – менш за все місце для відпочинку, і ти можеш спокійнісінько закластися на це з ким завгодно!

Я відповів йому:

– Семе, коли б я почув це раніш, то, напевно, засмутився б, а тепер я радий, що потрапив сюди!

А він каже:

– Капітане, ти, мабуть, добре стомився?

Я відповідаю:

– Семе, добре – це не те слово! Я стомився, як пес!

– От-от, саме так. Ти заробив добрий сон, і ти його матимеш. Ти заробив добрий апетит – і ти з задоволенням обідатимеш. Тут те саме, що й на землі: перш ніж тішитися чимось, ти повинен чесно його заробити. Не можна спочатку користуватися, а потім заробити. Але ось яка є різниця: тут ти сам можеш вибирати собі будь-яку роботу, і всі сили небесні допомагатимуть тобі, якщо ти не огинатимешся. Коли хтось мав душу поета, а на землі мусив бути шевцем, то тут він чобіт не шитиме, повір!

– Усе це справедливо й розумно,– кажу я.– Багато роботи, але такої, яка тобі до душі, і ніякого більше болю, ніяких страждань...

– Стривай, стривай! Тут вистачає і болю,– тільки він не ранить смертельно. Є тут і страждання,– тільки не вічні. Бачиш, щастя само по собі не існує – воно існує лише як щось протилежне чому-небудь неприємному. У цьому вся суть. Нема нічого такого, що було б щастям само по собі,– воно буває щастям тільки за контрастом з чим-небудь іншим. Тим-то, як тільки принадність новизни минеться і сила контрасту притупиться, щастя вже нема, і тобі доводиться шукати чого-небудь свіженького. Ну от, на небесах вдосталь болю й страждань – отже, багато контрастів, і можливості щастя безмежні!

Я кажу:

– Це найкращий рай з усіх, про які я коли-небудь чув Семе. Він відрізняється від них так само, як жива чарівна принцеса від своєї воскової статуї...

У перші місяці перебування на небесах я тинявся по царству небесному, заводячи друзів і милуючись краєвидами, і нарешті оселився в дуже мальовничій місцевості, щоб відпочити перед тим, як узятися за яку-небудь справу. Я й далі заводив знайомства і збирав інформацію. Досить багато розмов мені довелося мати з одним старим лисим янголом на ймення Сенді Маквільямс. Він був родом звідкись із штату Нью-Джерсі. Я частенько й подовгу розмовляв з ним. У теплі дні ми вдвох не раз після обіду лежали де-небудь на пагорку в затінку скелі, подалі від боліт його ферми, де він розводив журавлину, і курили люлечки, балакаючи про найрізноманітніші речі. От одного разу я й питаю його:

– Скільки тобі років, Сенді?

– Сімдесят два.

– Я так і думав. І давно ти на небесах?

– На різдво мине двадцять сім років.

– А скільки тобі було, коли ти потрапив сюди?

– Сімдесят два, звичайно.

– Не може бути!

– Чому не може бути?

– Бо коли тобі на той час було сімдесят два, то тепер дев’яносто дев’ять!

– От же й ні. Я зараз того самого віку, в якому прибув сюди.

– Стривай-но,– кажу я,– щось воно мені не зовсім ясно. На землі я завжди гадав, що на небі ми всі будемо молоді, веселі й бадьорі.

– Що ж, ти можеш стати молодим, як хочеш. Тобі досить тільки захотіти!

– Тоді чого ж у тебе не було такої охоти?

– Вона була. У всіх буває! І ти, напевно, спробуєш коли-небудь, але тобі це дуже скоро набридне.

– Чому?

– А ось я тобі скажу. Ти завжди був моряком, а хоч раз ти пробував узятися за щось інше?