Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

Відня, прокладеної на місці знесених фортифікацій. З цього приводу Карл Шорске зауважив: «Насправді впродовж перших трьох років (1857–1860) розміщення будівель [у зоні Рінґштрассе — І. Ж.] та… надання переваги монументальному будівництву все ще відображали цінності династичного неоабсолютизму». Отже, львівський Будинок інвалідів, повторюючи форми Арсеналу, також презентував архітектурний стиль доби політики неоабсолютизму.

За свідченням відомого будівничого й архітектурного критика Міхала Ковальчука, «після бомбардування Львова [2 листопада] 1848 р. довший період часу, майже до 1870 р., панує застій у львівському будівництві…» Новий розділ в архітектурних анналах міста відкривається вже після утворення дуалістичної Австро-Угорської держави, з проведенням ліберальних реформ і наданням Галичині автономного статусу. З 1870 р. королівське столичне місто Львів здобуває самоврядування з досить широкими повноваженнями міської влади. Суспільно-політичні зміни вплинули і на стиль львівської архітектури.

Розширення адміністративно-політичних функцій Львова, його роль як важливого транспортного осередку, центру фінансового обміну і торгівлі, культури й освіти — все це обумовлювало появу багатьох нових споруд: адміністративних будинків, залізничних об’єктів, банків, торгових закладів, театрів, шкіл. Стрімкий ріст числа мешканців спричинив справжній бум у житловому будівництві.

Лібералізація господарчого життя сприяла формуванню заможного прошарку інвесторів, які охоче вкладали капітал у нерухомість. Ще раніше цісарська адміністрація затвердила «торговельні укази», що мало наслідком ліквідацію цехів і забезпечення умов вільної конкуренції. Таким чином, склалися передумови розвитку будівельної промисловості.

Одночасно реорганізується Технічна академія і кардинально покращується якість вищих архітектурних студій. Високий стандарт професійного середовища, який обумовив успіхи на ниві практичної архітектури, дає підстави говорити про формування у Львові кінця ХІХ ст. власної архітектурної школи. На початковому етапі її розвитку, упродовж перших трьох десятиліть «автономного» періоду, відбувається тріумфальне поширення архітектури «історичних стилів».

Історизм в архітектурі ХІХ ст. став знаменням своєї доби, декларуючи відхід від класицистичних канонів й оголошуючи «свободу вибору» стильових форм. Опосередковано він відображав видатні успіхи тогочасної історичної науки: архітектори почали оперувати конкретними формами об’єктів історико-культурної спадщини, відтворюваних з археологічною точністю (тут бачимо свого роду «парад» ерудованості в царині історії архітектури). Найчастіше вибір робився на користь ренесансу, загальне захоплення яким досягло найвищого рівня після публікації культової книги базельського професора Якоба Буркгардта «Культура Ренесансу в Італії» (1860) — хоча численні «ренесансизми» в архітектурі Львова можна було помітити вже в попередні десятиліття.

У Львові розвиток неоренесансу нерозривно пов’язується з творчістю професора Юліана Октавіана Захарєвича — харизматичного лідера львівської архітектурної школи, проекти якого у 1870-ті рр. однозначно орієнтуються на стиль Рінґштрассе, відображаючи стильові впливи творців віденського Рінґу — Теофіла Ганзена і Гайнріха Ферстеля. Головний корпус Політехніки (вул. Бандери, 12, 1873–1877) — найвідоміший твір Ю. Захарєвича — опорядженням фасаду нагадує будівлю Музичного товариства (Musikverein) у Відні, проектованого незадовго перед цим Т. Ганзеном. Будинок факультету хімії (пл. Св. Юра, 9), побудований поруч й одночасно з головним корпусом, також за проектом Ю. Захарєвича, можна порівнювати зі старою будівлею хімічного інституту Віденського університету на Верінгерштрассе (проект Г. Ферстеля) як з прототипом.

Неоренесанс зразка Рінґштрассе став стильовою моделлю і для комплексу Галицького сейму (тепер — будівля ЛНУ ім. І. Франка, вул. Університетська, 1, 1877–1881), спорудженню якого передував архітектурний конкурс. Варто зауважити: серед конкурсних робіт був представлений проект молодого Отто Ваґнера — який, незважаючи на високу якість опрацювання, не затвердили до реалізації. Конкурсна комісія замовила остаточну проектну розробку керівнику будівельного відділу технічного департаменту в магістраті Львова Юліушу Гохберґеру. Отже, за нових умов львівські архітектори витісняють своїх віденських колег з місцевого архітектурно-будівельного «ринку». (Згадаємо, що в першій половині — середині ХІХ ст. для проектування найбільш престижних будівель до галицької столиці традиційно запрошували віденців — Нобіле, Піхля, Ганзена.)

Протягом 1880-х рр. архітектура Львова продовжувала перебувати під сильним впливом моди на неоренесансний фасад «італійського» типу, яка досягла кульмінації в період архітектурного конкурсу на проект Міського промислового музею (просп. Свободи, 20). Цей конкурс, за підсумками якого кращою було визнано проектну пропозицію скульптора Леонарда Марконі, організовано у 1889–1890 рр. (будівництво ж музею довели до кінця лише у 1904 р.).

Австрійський дослідник Фрідріх Ахляйтнер зауважив, що в другій половині ХІХ ст. в Австрії в проектах будівель державних установ застосовувалась «універсальна архітектурна мова», пов’язана більшою чи меншою мірою з мотивами італійського ренесансу. При цьому дослідник вказує на «семантичну» паралель — домінування в цих установах німецької мови як офіційної: «Якщо мова урядовців і військовиків була німецькою, подібним чином стилі бюрократії (будівлі судів, в’язниці, регіональні адміністративні установи, музеї, школи, тощо) та війська (казарми, офіцерські казино тощо) у своїх сухих, формалізованих і дуже педантично витворених варіантах ренесансу прирівнювалися до свого роду універсальної архітектурної мови всіх коронних земель». За Ф. Ахляйтнером, Австрія «не витворила жодного національного стилю, а радше — універсальний стиль, пристосований до громадських та офіційних будівель, фундованих державою. Навіть сьогодні можна розпізнати колишню територію Австро-Угорської монархії за її регіональними адміністративними осередками, будівлями судів, музеями, шпиталями і школами».

У Львові підтвердженням наведеної вище характеристики (з застереженням, що в адміністрації крайового рівня домінувала польська мова) стали проекти, виконані архітекторами-інженерами, які працювали в технічних бюро намісництва або крайового виділу, маючи статус держслужбовців — Феліксом Ксєнжарським (проектант офісної будівлі Галицького намісництва; вул. Винниченка, 18, 1874–1876), Францішком Сковроном (Крайовий суд; вул. Князя Романа, 1–3, 1891–1895), Йозефом Браунзейсом (комплекс медичного відділу Львівського університету; Пекарська, 52, 1891–1895). У цьому ж контексті можна перерахувати неоренесансні фасади львівських міських шкіл, проектованих в технічному департаменті магістрату Юліушем Гохберґером та його співробітниками. Але основу тодішньої нової забудови формувала архітектура житла — численні львівські чиншові доми.

Дуже характерні зразки львівської житлової архітектури 1880—1890-х рр. демонстрував район південно-східної межі Єзуїтського саду, з забудовою вулиці Крашевського — теперішньої Крушельницької — й сусідніх менших вуличок, у формах якої адаптуються елементи ренесансу, маньєризму, бароко, часом — рококо. Їх стильовий характер визначають будинки, проектовані Альфредом Камєнобродзьким, чи не найактивнішим з будівничих Львова кінця ХІХ ст.: лише на вул. Крушельницької він поставив п’ять кам’яниць (№ 1, 1883–1884; 3, 1895–1896; 13, 1881–1882; 19 і