Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

19а, 1892–1893). Сусідні парцелі демонструють доробок інших «ветеранів» львівського історизму: Зиґмунта Кендзєрського (будинок на Крушельницької, 17, 1882–1883), Міхала Ковальчука (Крушельницької, 9, 1892–1893), Юзефа Каетана Яновського (Каменярів, 5 і 7, обидва — 1877–1878), Вінценти Равського (Матейка, 8, 1893–1895). Дехто з будівничих того часу — таких, як Якуб Соломон Крох, Анджей Ґоломб чи Міхал Фехтер — спеціалізувалися майже виключно на масовому будівництві чиншових домів. Спекулятивна архітектура львівської «чиншівки» мала свій особливий характер, який залежав від району міста.

Слід зазначити, що львівська архітектура останньої третини ХІХ ст. наслідувала не тільки стильові моделі віденської школи. Тут, зокрема, відобразилися й дуже різнорідні німецькі впливи: увагу архітекторів Львова привертала архітектура Берліна, Дрездена та інших метрополій періоду ґрюндерства.

Не підлягає сумніву, що на тогочасну львівську архітектуру впливали ідеї та стиль проектів Ґотфріда Земпера, найвидатнішого з німецьких архітекторів доби історизму. Значення земперівських впливів в архітектурній історії Львова ще чекає на докладне з’ясування, однак можна попередньо зауважити, що неоренесансний будинок Галицької ощадної каси (просп. Свободи, 15, 1889–1891), проектований Ю. Захарєвичем, демонструє активніше використання кольору і текстури декоративних матеріалів — що відповідає теоретичним постулатам Земпера, який постійно наголошував на вартості поліхромії в архітектурі. Так само, «маскування» металоконструкцій, які формують структурний кістяк цього будинку, за оболонкою декоративних тиньків і різнобарвного полірованого каменю цілком узгоджується з земперівською тезою про художню «шату» (Bekleidung), в яку мусить «вбиратися» будівля, щоб здійснилася метаморфоза — її перетворення на твір мистецтва.

У львівському архітектурному краєвиді кінця ХІХ ст. з’явилися форми т. зв. «німецького» ренесансу, зокрема, за посередництвом свого часу дуже знаного львівського архітектора Яна (Йогана) Шульца. Працюючи наприкінці 1870-х і на початку 1880-х рр. в Румунії, Шульц уславився проектом резиденції румунського короля, замку Пелеш, де застосував мотиви німецького ренесансу. Пізніше він їх використав у Львові для своєї власної вілли (вул. Хмельницького, 56, 1895–1896).

Поряд з потужними австрійськими і німецькими впливами, слід звернути увагу на значення стильових моделей французької архітектури часів Другої імперії і Третьої республіки. Зокрема, треба визнати досить вагому роль, яку відіграв стиль «боз-ар» (beaux-arts — термін вживають як назву академічного стилю, культивованого паризькою Школою красних мистецтв, École des Beaux-Arts). Свідченням його поширення стали високі — на кшталт нового крила Лувру — «французькі» покрівлі і «павільйонна» структура корпусів деяких львівських будівель. Прикладом може бути палац Потоцьких, побудований за проектом Юліуша Цибульського (вул. Коперника, 15, 1888–1890), з його мансардним дахом і парадним подвір’ям-курдонером, облаштованим перед чільним фасадом.

Упродовж останніх років ХІХ століття за проектом Зиґмунта Ґорґолевського споруджується найбільша з львівських пам’яток архітектури історизму — Міський театр (теперішній Театр опери і балету ім. С. Крушельницької; просп. Свободи, 28, 1897–1900). Будівля, яка демонструє еклектичну суміш академічно інтерпретованих мотивів неоренесансу і необароко, відноситься до особливого ґатунку театральних споруд другої половини ХІХ ст., «архетипом» якого став один з найпоказовіших зразків стилю боз-ар — колосальний будинок Паризької опери.

Здається, традицію боз-ар наслідує і проектований Владиславом Садловським фасад станційного будинку Головного львівського двірця (1901–1904), з його купольним завершенням над центральним ризалітом (нагадує силует палацу Во-ле-Віконт) і двома боковими крилами-павільйонами.

Поряд з неоренесансом в архітектурній панорамі міста з’являються інтерпретації форм бароко — стилю, який за доби класицизму був засуджений як химерне відхилення від класичного канону, але поступово «реабілітований» у ХІХ ст. Під кінець століття віденський варіант необароко — «стиль Марії-Терезії» — почав навіть претендувати на статус австрійського національного стилю. У Львові свідченням впливу необароко став будинок Національного казино (вул. Листопадового чину, 6, 1897–1898), зведений за проектом Германа Гельмера і Фердинанда Фельнера з Відня. Національне казино — Kasyno Narodowe — було клубом магнатської еліти. Тут постає питання: чи можна сприймати застосування необароко, з його специфічними історичними конотаціями, для стильового оформлення будинку, де збирався шляхетський «істеблішмент» Королівства Галичини, як політичний жест — «маркер» лояльності до центральної австрійської влади?

З кінця 1890-х рр. мотиви маньєризму і бароко у Львові активно поширював успішний архітектор-будівничий, чех за походженням Кароль (Карел) Боублік (забудова кварталу між площами Галицькою і Соборною — пл. Соборна, 1, 2, 2 а, 1901–1902).

На фоні активного використання архітектурних мотивів ранньомодерної доби, у спадщині львівського історизму дещо скромніше представлені інтерпретації стилів середньовіччя. Зокрема, неоготика виступала здебільшого як стиль костелів та монастирів, культивований Римо-католицькою церквою. Її найпоказовішим зразком у Львові став костел Св. Єлизавети (1904–1911) — пам’ятка дуже пізнього історизму, зведений за проектом Теодора Тальовського.

Готичні елементи віддавна використовувались і в опорядженні окремих житлових будівель. Наприклад, у формах чиншового дому Сапєґ (проект Адольфа Куна; вул. Стефаника, 11, 1874–1876), наслідується стиль мюнхенської Максиміліанштрассе.

Стильове розмаїття течій пізнього історизму ефектно доповнює неомавританський стиль, який оперував мотивами історичної архітектури Близького Сходу, дослідженими на територіях Османської імперії, та пам’яток колишньої мусульманської Андалузії. Цей колоритний стиль, застосований для будинку єврейського шпиталю у Львові (вул. Раппапорта, 8, 1899–1903, проект архітектора Казимира Мокловського і будівничого Івана Левинського), став «маркером» національно-конфесійної ідентичності замовників.

Окреме місце в хроніках львівської архітектури кінця ХІХ ст. посідають неоромантичні проекти освоєння окраїнних районів і їх забудови групами малих житлових будинків з ділянками саду. Найбільш відомим з периферійних теренів, забудованих віллами, була Кастелівка — розлеглий тракт будівельних «ґрунтів» на південно-західній околиці Львова, розташованих уздовж вул. Набєляка (теперішня Котляревського). З ініціативи власників Кастелівки, професора Політехніки Юліана Захарєвича та енергійного архітектора-будівничого Івана Левинського, у 1890-х роках на її території було засновано зразкову колонію однородинних осель.

Кастелівка наслідувала приклад Бедфорд-Парку — лондонського передмістя, архітектурний комплекс якого включає видатні зразки реформованого житла, проектованого за участю кращих архітекторів Вікторіанської доби (Річарда Нормана Шоу та ін.).

У проектах однородинних будинків 1890-х рр. гнучкість плану поєднувалася з ширшим використанням натуральних властивостей матеріалів (поява полив’яної майоліки, кольорової цегли та декоративної дахівки, експресивних деталей з металу, дерева і каменю). Тут