Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

скульптурного декору виділялася велика кам’яниця фірми «Гаузнер і Віоланд» (просп. Свободи, 1–3), споруджена впродовж двох будівельних періодів: 1810–1811 і 1821–1822 рр., які свідчать про утвердження у Львові стильових норм пізньокласицистичної архітектури, хронологічно фіксуючи стадію «романтичного класицизму» (якщо вжити термін, який побутує у працях зарубіжних авторів).

За доби наполеонівських воєн політична нестабільність загалом не сприяла будівельним інвестиціям, отже, будівництво пожвавилося вже після Віденського конгресу.

Міщанські кам’яниці перших десятиліть ХІХ ст. згодом піддавалися численним реконструкціям та адаптаціям — за часів галицької автономії лише поодинокі з об’єктів згаданого періоду (якщо тільки їх не розбирали повністю) уникли надбудов, розширень і «модернізацій» декоративного опорядження з застосуванням форм неоренесансу чи необароко. До 1870-х рр. «місто займало невелику територію, замкнену теперішніми вулицями Городоцькою (до початку вул. Шевченка), Гоголя, Словацького, Стефаника, Глібова, Грушевського, Зеленою (до вул. Поліграфічної), Перкарською (до Чернігівської), Личаківською (до костелу Св. Антонія), Лисенка, Кривоноса, Під дубом, Куліша, Шпитальною». У межах цього центрального ядра часто зустрічаються будинки зі строго симетричним фасадом, з широким балконом, розташованим по центру, а під ним — аркою в’їзду до внутрішнього подвір’я, з видовженими офіцинами — які є перебудованими кам’яницями 1820—1840-х рр. (деякі з них можуть відноситись і до більш раннього часу). На жаль, зараз важко з’ясувати дати цих перебудов, оскільки архівна документація, датована часом до кінця 1840-х рр., згоріла під час революційних подій 1848 р. — через бомбардування Львова австрійською артилерією генерала В. Гамерштайна.

Проектанти і виконавці будівель першої половини позаминулого століття — представники кількох поколінь будівничих Лемберґа/Львова. Серед майстрів старшої генерації виділявся Франц Трешер, народжений в Пешті, який працював у Львові з перших років ХІХ ст. Пізніше, у 1830-ті рр., у львівський будівельний промисел приходять Вільгельм Шмідт і Флоріан Ондерка, у 1840-ті — Йозеф Енґель, у 1860-ті — Адальберт (Войцех) Гаар, Емануель Ґалль та інші будівничі, які продовжували активно працювати і на початку «конституційного» періоду.

Упродовж десятиліття, яке передувало «Весні народів», чільну позицію у львівській архітектурі здобув Йоган Зальцманн — австрійський архітектор, який, мешкаючи у 1840-х рр. у Львові, виконував обов’язки інспектора міського будівництва і викладав у місцевому університеті.

Стильовим «камертоном» для тодішньої львівської архітектури став проект реконструкції старого костелу кармеліток черевичкових і перетворення його на будинок польського наукового інституту, заснованого графом Ю. М. Оссолінським — «Оссолінеума». Початковий проект виконував П’єтро Нобіле — швейцарець, який навчався в Римі і за правління Франца І здобув у Відні посаду цісарського архітектора. У 1828 р. проект його авторства, виконаний на замовлення Оссолінського, ґрунтовно переробив військовий інженер Юзеф Бем, пізніший революційний генерал. Будівництво завершилося 1851 року під наглядом Й. Зальцманна. Окрім Оссолінеуму, вплив Нобіле проявився і в інших об’єктах львівської архітектури, які будувалися до другої половини ХІХ ст.

Т. Маньковський стверджує, що твір італійця Джакомо Бароцці да Віньоли «Закон п’яти ордерів архітектури», написаний ще за часів пізнього ренесансу, був найпопулярнішою теоретичною публікацією, на яку орієнтувалися архітектори класицистичного Львова, засвоюючи греко-римські форми саме з його ілюстрацій. Здається, що, окрім Віньоли, належало би згадати найвпливовіший архітектурно-теоретичний трактат першої половини ХІХ ст. «Нарис лекцій з архітектури, виголошених в політехнічній школі» («Prе5cis des leçons d’architecture donnе5es à l’е5cole polytechnique»), автором якого був Жан-Ніколя-Луї Дюран, професор Політехнічної школи в Парижі.

Ж.-Н.-Л. Дюран — адепт раціоналістичного підходу до архітектури, типологічної уніфікації і модульних схем компонування — свій «Нарис лекцій» розробляв як підручник з основ архітектури, розрахований на інженерів, які отримували освіту у політехніках. Притому, найхарактерніші зразки впливу його теорії на архітектуру першої половини та середини ХІХ ст. можна було побачити не у Франції, а в німецьких країнах, включно з Австрією.

Принципам Дюрана композиційно відповідали два великі об’єкти, побудовані у другій чверті ХІХ ст.: нова львівська ратуша, споруджена у центрі пл. Ринок (після обвалу у 1827 р. давньої будівлі) і театр графа Скарбека (вул. Лесі Українки, 1, — сучасний будинок Театру ім. М. Заньковецької). В обох випадках бачимо компактний призматичний корпус, симетричні фасади з рівномірно розташованими комірками класицистичного декору, правильний прямокутний абрис плану, поділеного на стандартні секції. Ратушу — типову пам’ятку габсбурзької бюрократичної архітектури — побудували у 1827–1835 рр. за проектом групи відомих архітекторів, до складу якої входили Єжи Ґлоґовський, Алоїз Вондрашка, Йозеф Маркль; додаткова реконструкція (після бомбардування і пожежі 1848 р.) здійснювалася у 1849–1851 рр. за проектом Йогана Зальцманна, роботами на будівельному майданчику тоді керував Вільгельм Шмідт.

Проект «скарбеківського» театру замовили знаному віденському архітектору Алоїзу Людвіґу (Луїджі) Піхлю, в деталях його розробляв Й. Зальцманн (вже на місці, у Львові).

Іншою рисою тогочасної львівської архітектури було поширення впродовж 1830—1840-х рр. «аркового» (чи «аркадного») стилю — т. зв. «рундбоґенштілю» (Rundbogenstil), який вважається гілкою пізнього класицизму, характерною для Німеччини. Його розвиток пов’язувався з діяльністю баденського архітектора першої половини ХІХ ст. Гайнріха Гюбша. На противагу традиційним ордерним побудовам, рундбоґенштіль тяжів до застосування мотиву аркади і віконних прорізів з півкруглим завершенням, які викликають асоціації з романським стилем, візантійською архітектурою та з ренесансом доби кватроченто; в ньому часто використовуються півкруглі склепіння та гладкі стіни без профілювань, акцентується раціональність й економність.

У Львові стильові елементи рундбогенштілю з’являються в ряді адміністративних, військових і житлових об’єктів, а також у залізничній архітектурі середини ХІХ ст. Йоган Зальцманн застосував їх в палаці римо-католицьких архієпископів (вул. Винниченка, 32, 1842–1844); Вільгельм Шмідт, працюючи у співавторстві з Сильвестром Гавришкевичем — у вирішенні фасадів Народного дому (Театральна, 22, 1851–1864).

Мотиви рундбоґенштілю фігурували і в архітектурі 1860-х рр., про що свідчить проект Будинку інвалідів (Клепарівська, 35, 1855–1863), виконаний видатним віденським архітектором, данцем з походження Теофілом Ганзеном.

Своїми нетинькованими фасадами Будинок інвалідів нагадує будівлі арсенального комплексу у Відні (частиною якого був Kriegmuseum — Військовий музей, проектований тим же Ганзеном). Спорудження згаданих об’єктів відноситься до ранньої фази забудови Рінґштрассе — кільцевої траси навколо центральної частини