Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

як проїздять повози. Життя повертається, рухомі тіні від листя. Хтось наближається, аби запитати, що б ти хотів з'їсти на обід, або два малих хлопчиська пробігають повз тебе, шалено репетуючи; або ж це просто вітер надимає фіранку, так що вона має по кімнаті своїм білим полотнищем і пробігає по паперах на столі. Таким є звучання світу. Але для тебе, читача, все це лише тиша, незаселена і спустошлива. Це туга, яке настає, коли нас полишають ангели: тиша, з усіх боків, незворотна. Глава двадцята
Звучання світу

Коли погребове вогнище перетворилося на тліюче шатро, я пішов геть.

Перейшов крізь принцеву браму й заглибився далеко у простори рівнини. Вже не було ангела, який не дав би мені збитися з дороги. Але за спиною в мене був сигнал — стовп чорноти, що здіймався до неба. А ще я знав, що в сутінках там буде проблиск світла. Йшов, застромивши руки в кишені, вслухаючись у власні кроки та дихання. Так звучить світ. Коли, нарешті, повернув назад, будинок принца здіймався переді мною на тлі щедрого розсипу зірок.

У трапезній горіли свічки. Поверхню столу ширше розчистили від пилу, що її вкривав. Коли я увійшов, Орем підвівся і зняв плащ. Відтак вклонився і знову випростався, піднісши високо голову з тріумфальним і строгим виразом. На зап'ястку в нього виднілася якась примарна пов'язка.

— Евнеаньї, — заговорив він.

Мирос, що сидів поруч нього, теж підвівся.

— Вочевидь, я більше не заслуговую на цей титул, — відповів я.

— Ти заслуговуватимеш на нього завжди, мій друже! — не погодився Орем. — Але ж проходь, сідай. Маємо вино, і мій слуга приготував їжу.

Я зиркнув на Мироса.

— Ні-ні, то не про мене! — вигукнув той, силувано усміхаючись і звівши руки. — Я змінив заняття. Йду до війська.

— До війська, — повторив я за ним. І на якусь мить розгубився; а тоді згадав його слова, сказані в маренні, згадав його мрії про таємну армію принца.

— Сідай, — знову запросив Орем, роблячи жест здоровою рукою. Аж тоді я помітив, що на столі лежать якісь папери. Бейнські газети. Я підійшов і торкнувся дешевого паперу, потьмянілого від друку; фарба прилипла до кінчиків пальців, немов пилок з крилець нічного метелика. Спочатку не міг осягнути сенсу написаного: літери видавалися надто жирними, надто контрастними, надто грубими після тижнів споглядання витончено написаних книжок у бібліотеці. Та зрештою вони склалися у щось значуще, як ото мозаїка, коли на неї дивитися здалеку; я сів поруч з Миросом і схилився над ними.

Ми читали про Нічний Ярмарок. Були повідомлення про пожежу, про напад гвардії на беззбройних гув’ялхі, про затоптані тіла. Було повідомлення про евнеаньї, спростоване в наступному номері газети, а потім, наступного тижня, поновлене. Я читав: «Десниця Жерця Каменю вже надто довго стискає праведне горло Долини». Я читав: «Свобода віровизнання». Я читав: «Ганьба». Були сторінки з гнівними листами, з такою силою люті, що папір здавався гарячим на дотик. Було зрозуміло, що вітри обернулися проти Жерця Каменю.

Я підвів погляд. Орем сидів, схожий у своїй непроникній личині на якусь коштовність, на екзотичний збудник з колекції Морських Королів. Він посміхнувся.

— Ось бачиш, евнеаньї, ти дав принцові та його союзникам те, чого вони найбільше хотіли.

— І що ж такого я їм дав? — запитав, раптом відчувши страх.

— Війну.

Мирос схилився над газетами, поглинутий читанням. Вогонь сичав та сипав іскрами.

— Війну, — повторив я.

— Так, евнеаньї. Війну за Богиню Авалею. Війну як помсту за тих, хто загинув на Нічному Ярмарку, за фередхаїв, за всі бідні й завойовані народи Олондрії.

Він гордо підніс голову. Мирос відірвався од читання і також дивився на нього.

— Жрець Каменю надто довго керував Олондрією, — виголосив Орем. — Наш народ не може далі цього терпіти. Він більше не може зносити тих перешкод, які накладають заборону на всі неписані форми духу. — В його голосі додалося криці. — Це буде велика війна, евнеаньї. Ти маєш залишитися тут задля неї. Аби побачити, як падуть бібліотеки.

Мені стислося серце.

— Чи обов’язково їм падати?

Він знизав плечима, очі відсторонено зблиснули.

— Що вдасться врятувати, те буде врятоване. Ми не злочинці, а захисники тих, хто не має сили захиститися.

— Тих, хто не має сили захиститися, — повторив я. Кров застугоніла гарячою хвилею; я підвівся. Я міг би вдарити його в обличчя просто тут, у цій погребовій трапезній. Я міг би схопити його за потилицю і раз за разом товкти цю красиву безкровну маску об дубову стільницю. Я міг би позривати зі стін портрети проклятих принцових предків, що крізь шар пилу усміхалися своїми пухкими червоними варґами. — Але ж це ти підбурив. Ти. Ти знав, що Гвардія прибуде на Нічний Ярмарок. Ти влаштував пастку, а за приманку взяв тих, кому начебто зібрався служити. І мене.

— Саме так, — спокійно відповів він.

Мирос підвівся, торкнувся моєї руки і впівголоса закликав:

— Джевіку.

— Саме так, — повторив Орем, пронизуючи мене гострими, як ніж, очима. — Я це зробив. І мені не соромно. Ти, мабуть, не знаєш про школярів з Вейну, на яких напала гвардія майже п'ятнадцять років тому.

— Я знаю про них, — відказав я, тремтячи од гніву.

Він відкрив і закрив рота, на мить втративши рівновагу. Відтак продовжив:

— Добре. Якщо знаєш, то маєш