Читати книгу - "Мідний король"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ходімо, — сказав перший.
Не тямлячи себе, майже нічого не бачачи, вона піднялася слідом за ним по безконечних кручених сходах. Вони опинились у круглій залі, порожній, з лискучою камінною підлогою, з темною пащею каміна навпроти високого вікна.
— Сидіть тут.
Сидіти не було на чому. Жінка та хлопчик стояли, обійнявшись, слухаючи далекі звуки замку — сокиру, стукіт, скрип підіймальних механізмів, приглушені голоси, команди…
Потім розчинилися двері. Жінка кинулась назустріч — але ввійшов не володар. Увійшов старий чоловік із суворим, темно-червоним обличчям, з перев’язаною рукою. Вона ледве пригадала його: давним-давно, в її минулому житті, він звався сотником Браном.
Старий перевів очі з її обличчя на обличчя зляканого хлопчика. Той відвернувся, ховаючись. Жінка ласкаво, але твердо відірвала його від себе, примусивши поглянути на старого. Старик придивився, і брови його з’їхались на переніссі.
Так само не кажучи ні слова, старий махнув рукою, запрошуючи йти за собою. Знов потяглися коридори; старий ступив на платформу, дочекався, поки на неї стануть жінка з хлопчиком, і смикнув мотузку. Ударив дзвін. Платформа здригнулась і почала підійматись.
Мимо пропливали вікна, з яких відкривався краєвид на площу, потім на селище, потім на ущелину. Хлопчик нічого не бачив, уткнувшись обличчям у материну сукню. Вона мружилась, пригадуючи: підйомники були в замку й раніше… Але таких величезних, швидких — ніколи… Десь робітники крутять коловорот чи ступають у колесі, їх має бути багато, робота злагоджена…
Платформа спинилась. Жінка, смертельно утомлена від цього довгого шляху, ослабла від хвилювання й страху, ішла тепер, мов у тумані. Хлопчик плівся, тримаючись за її руку; війнуло свіжим повітрям, знову відкрився день — вони опинилися ніби в саду. Дрижало на вітрі зелене листя, що обвивало решітку балкона, терпко пахли квіти, й дзюрчала вода.
— Добридень, Джаль.
Вона повернулась.
Той, зустрічі з яким вона чекала багато років, стояв з розгорнутою книжкою в руках. Його чорні, глибоко посаджені очі гляділи без здивування, без гніву, без радості. Поряд у кріслі сиділа жінка і, ні на кого не зважаючи, перебирала гострі скалки в глибокій вазі. На пальці в неї горів бірюзовий камінь.
— Ти впізнав мене, — пробурмотіла незвана гостя й низько вклонилась.
— Ще б пак, — сказав володар камінного замку. — Хто тут у нас?
Він поклав книжку на край столу. Підійшов до хлопчика, узяв його за підборіддя, розвернув обличчям до себе. Дитина, й без того бліда, поблідла ще більше.
— Уже великий, — задумливо сказав володар. — Що вмієш робити?
— П-печірки… пасти…
— У науку до кухарів підеш?
І не дожидаючись відповіді, випустив хлопчика, повернувся до Брана:
— Сотнику, скажи Шлопові… Хай розпорядиться. На кухні просили хлопців у кухарчуки. От хай і навчають.
Жінка на ім’я Джаль стояла ні жива, ні мертва.
— У тебе є ще діти? — спитав володар.
— Є. Дочки. Дві…
Вона дивилась, піднявши лице. Людина перед нею здавалася страшно, недосяжно високою і такою ж далекою, хоча була поряд. Здавалось, простягни вона руку, щоб торкнутись краю його плаща, — не дотягнеться. Рука пройде крізь порожнечу.
— Джаль?
Вона мовчала, стримуючи сльози.
— У мене багато дітей, — сказав він м’яко. — І всі хлопчики, і всі схожі на мене. Скоро можна буде влаштовувати загін із маленьких однакових гекса… Знаєш, я радий, що ти вижила. Я згадував тебе, чесно.
Жінка, яка схилилася над скалками в чаші, кинула на прибулицю швидкий холодний погляд. Камінь у неї на пальці м’яко мерехтів.
— При кухні йому не дадуть пропасти. — Володар усміхнувся. — Але якщо ти розраховувала на більше, ніж місце кухарчука, тобі краще забрати його. Вирішуй зараз… Або можеш вирішити пізніше, приїхати й відвезти його додому в будь-яку хвилину. Я зрозумію.
* * *
Жінка вийшла, супроводжувана сотником Браном. Хлопчик плівся, понуривши голову, і тільки в дверях озирнувся на високого страшного чоловіка, який, зі слів матері, доводився йому батьком.
Зімкнулись дверні стулки.
— Він і справді на тебе дуже схожий, — сказала Яска. — А вона хто така?
— Перша, — сказав Розвіяр.
— Правда?
Він сперся на решітку балкона, глибоко зітхнув:
— Шпигуни повідомляють: в Імперії знову бунти на околицях.
— Чудово. Чим більше земель вони зберуть разом, тим важче буде стримати їх у шорах.
Яска склала разом дві скалки. Зубчасті краї злились, так що не стало видно тріщини.
— Ти навіть не спитав, як його звати.
— Кого?
— Твого сина.
Він дивився на протилежний бік ущелини. Горбились мости через потік, тяглися вгору звивисті дороги. Поспішав, здіймаючи куряву, вершник із поштовою сумкою.
— Мені душно. — Розвіяр розстебнув комір.
— Душно, тому що не воюєш? — Яска обережно перекладала скалки. — Тому що твої землі живуть у мирі й достатку, володарю?
На її лиці не було ані зморщечки, але в волоссі світліли сиві доріжки, і нервові руки здавалися дуже худими. Розчути іронію в спокійному голосі могло тільки уважне, натреноване вухо.
— Я добрий, — крізь зуби пробурмотів Розвіяр. — Мені дуже хочеться ощасливити ще сотню-другу земель. Я навіть знаю, хто наступний у черзі за щастям. Коли ти закінчиш?
— Не квап.
Розвіяр провів поглядом поштаря, що заходив за гребінь. Нагори, які ненавиділи будь-яку залежність, усе тісніше зливалися з його новою країною: забагато спокус. Відкриті дороги, теплі будинки й багаті ринки, дешеві продукти, школи, слава на службі володаря; діти, які підростали в печерах Нагір’я, мріяли коли-небудь одягнути чорну зі сріблом куртку вартівника. Дороги, прокладені з Нагір’я до замку, ніколи не порожніли.
— Мені потрібна зброя, Яско. Якщо виявиться, що вся ця морока з вогнем даремна…
Руки, перебираючи скалки, здригнулись. Гострий край зачепив шкіру. З маленького порізу виступила кров. Яска злизнула темну краплинку:
— Мені потрібні ще кочегари. Люди швидко ламаються на цій роботі.
— Скільки?
— Десяток.
— Добре. Коли ти покажеш мені хоч який-небудь результат?
Яска задумалась, дивлячись на скалки.
— Я роблю все, що в людських силах. Якщо накажеш — зроблю все, що в нелюдських.
Вона підвелася, пряма, гордовита. Пелена темної сукні м’яко торкнулась підлоги.
— Ти кохав її? — спитала неуважливо. — Джаль?
— Так, — відповів він не задумуючись. — Дуже.
* * *
Світловолосий хлопчик сидів над аркушем, виводячи літери стиснутим у пальцях пером. Його губи були щільно стулені. Сльози крапали на аркуш, розмиваючи написане.
— Дарунку, пора спати…
— Розвіяр сказав, що мої літери схожі на катованих черв’яків.
— Володар мав на увазі, що тобі треба постаратись. Але не сидіти за столом усю ніч!
— Розвіяр сказав… Не чіпай мене! Катовані… черв’яки… він сказав, щоб я не вставав, поки не напишу добре!
— Володар мав на увазі…
— Я знаю що він мав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мідний король», після закриття браузера.