Читати книгу - "Мідний король"

Він проїхав майже поряд. Вона хотіла кинутись до нього й вискочити на дорогу, але не наважилась; хлопчик скрикнув — у натовпі на нього наступили.

Володар проїхав, і юрба розійшлась у своїх справах. Жінка постояла, дивлячись у куряву, потім підхопила на руки розрюмсану дитину й повернулась на заїжджий двір.

* * *

— А наш, чували, знов на війну збирається.

— А чого ж… Коли сильний, чому не повоювати?

— Чули, у Фер новий флот збирають.

— Чули. Я сам оце з Фер.

— І що там?

— А що там! Податки знов повертають помалу. Узявся-таки за наші горлянки.

— А ви вже звикли, без податків… жируєте.

— Хоч і що кажіть, а це володар розумно зробив. Ось як барони один одного погризли, розвал був, усі ми в Шуу в дупі сиділи. Купці боялись, багато кораблів попалили, раби, знову-таки, збунтувались… Яка торгівля, коли по всьому місту шибениці… Хап, пам’ятаю, на головному пірсі з півроку висів…

— Це точно. Пам’ятаю, не вірили, що можна зовсім без податків. А як повірили… ну, тут почалось! Який же дурень не захоче без мита продати, без мита купити?!

Крамарі їли, пили й теревенили після довгого важкого дня. На заїжджому дворі «Під замком» не було вільних місць. Жінка з хлопчиком тулились у комірці під самим дахом і в харчевні брали тільки воду — м’ясо та коржики в них були в запасі з дому.

Хлопчик заснув за столом. Жінка напружено прислухалася до чужих грубих голосів; біля вікна грали в плашки. Рудий, щокастий ремісник вигравав частіше від інших — в обідній залі знай розлягався його розгонистий сміх. Жінка вже знала, що він працює й мешкає в замку, а в харчевню приходить випити й «постукати».

— Відвела б ти дитя нагору, — мимохідь сказала служниця. — Ач, заморився.

— Нехай звикає. — Погонич, відсапуючи, поставив на стіл кухоль. — У ремесло хочеш віддати його, бабо?

— У ремесло, — озвалась вона ледве чутно.

Гравці стали розходитись — тут не заведено було сидіти допізна. Піднявся рудий смішливий ремісник, трішки п’яний, задоволений виграшем. Жінка догнала його вже в дверях.

— Ти чого, — пробурмотів він, вислухавши її. — З якої це речі? Мені знаєш що буде?

— Нічого не буде. — Вона благально стиснула пальці. — Ніхто не дізнається… Мені б тільки всередину пройти, а там я сама…

— Та там варта на кожному кроці.

— Нічого… Ну, випхають мене, то й хай… Що з мене взяти, я баба, він маленький… А шкуру я тобі цільну дам. Можна й куртку пошити, і штани з одного шматка. У нас печірки заводські, таких не на м’ясо, а на шкуру вирощують.

— Покажи, — недовірливо запропонував цей охочий до сміху.

Жінка вдячно кивнула й кинулась нагору — до своїх клунків.

* * *

Ремісник дістав дорогий подарунок майже за нічого; проходячи вранці повз вартівника біля входу в замок, він кивнув на жінку й хлопчика:

— Це зі мною. На підмогу.

І трохи пізніше зробив ласку й пояснив:

— Вони уважно дивляться, коли мішок несеш чи там ящик. А коли сам по собі ідеш — можуть так пропустити.

За стіною було людяно й шумно, як на базарі. Жінка розгубилась; ремісник мовчки вказав їй маленькі двері в стіні. Стискаючи руку хлопчика, жінка ввійшла з яскравого сонця — в затінок.

На них ніхто не зважав. У широких напівтемних коридорах вирувало звичайне міське життя — висіла мокра білизна, топились пічки, сушились глиняні горщики на ніжках перевернутих лавок. Звідкись пахло свіжим хлібом. Утопивши голову в плечі, щохвилі боячись грубого оклику, жінка уперто пробиралася все вище, все глибше в замок; коридори світлішали й вужчали. У штовханині хтось наказував сварливим скрипучим голосом, хтось негайно загадував інтенданту — в пекарню. Десь дзвякали молоти — ішла робота у величезній кузні.

Стали траплятись вартівники на майданчиках східців, у нішах стін. Жінка йшла тепер упевнено, ніби в терміновій справі, і ніхто її не окликнув.

Іноді вона впізнавала дорогу. Іноді не впізнавала. Замок був той самий — але цілком інакший, давніше тут не було дерев’яних прибудов, сволоків, перетинок, зовсім по-іншому ліпились один до одного коридори. Вона зовсім зажурилась і навіть розгубилась, бо її план весь був заснований на тому, що вона цей замок знає.

На її превелике щастя, повне перебудування зачепило тільки нижні яруси. Що вище вона підіймалась — то легше ставало орієнтуватись. Тут змінилися решітки на вікнах, де-де надбудовано балкони, але план коридорів не змінився, і жінка йшла, високо піднявши голову.

Везіння закінчилось, коли замість непримітних залізних дверцят перед нею виникли високі двері з двома дерев’яними стулками. Пообіч стояли вартівники, не неуважливо-знудьговані, як унизу, а насторожені й злі.

— Куди?

Жінка поточилась.

— Іди звідси. Швидко-швидко.

Вони перевели дух на два яруси нижче. Тут, на галереї, майоріли кольорові прапори, спадаючи вниз зі стіни. Якщо підвестися навшпиньки, можна було роздивитись подвір’я замку за стіною. Хлопчик, забувши про пережитий страх, з цікавістю зазирнув у бійницю.

— Ого… Мушляк… А на спині в нього…

Жінка гризла пальці. Її фантазія вичерпалась; в її думках, у мріях, у мареннях, які вона багато разів проживала перед сном, замок був, як колись, і володар з’являвся сам — виходив з дверей. Спускався згори по сходах. Наяву все сталось не так; вона придумала, як увійти до замку, але уявлення не мала, що робити потім.

Хлопчик ловив ґав, притулившись до бійниці щокою. Вона гарячково намагалась пригадати: є ще хід нагору? Там, де давніше були портьєри… Можливо, й це перебудували, але спробувати…

— Що ти тут робиш, бабо?

Жінка здригнулась. Двоє вартівників дивилися згори вниз; сам вигляд озброєної людини не міг налякати її. Вона знала з досвіду, що серед лютих на вигляд чоловіків трапляються добросерді.

— Люди добрі, я служу в замку… служила…

— Що ти робиш на галереї? До ями охота?

Хлопчик притулився до неї. Він був уже великий, щоб чіплятися за спідницю, але замалий, щоб без страху дивитись на оперезаних мечами людей, що погрожують його матері.

— Люди добрі, — її голос зірвався, — мені треба побачити володаря.

— То ти божевільна, чи що?!

— Послухайте… Я привела… Цей хлопчик — його син!

Вона чекала будь-чого — побоїв, насмішок, в’язниці. Але вартівники раптом перезирнулись і разом витріщились на хлоп’я. Той ладен був заплакати, але утримався.

— Передати Бранові? — упівголоса спитав один вартівник другого. — Хтозна…

— Ти не брешеш? — спитав перший, нависаючи над жінкою. Та хапливо захитала головою:

— Ні… Присягаюсь…

— Глянь, він схожий, — сказав другий, усе ще роздивляючись хлопчиська. — Дивись.